«Я зробив вражаюче відкриття. Сміливо зізнаюся, що це перевищило всі мої сподівання, і буде просто потрясінням для читачів. Я стверджую, без тіні марнославства, що все, про що тут пишу, читатимуть у всій Европі, а також в Америці та колоніях. Я дізнався про все за тим же звичайнісіньким сільським столом, у тому ж яблуневому саду.
Цю розповідь я завдячую низенькому священику на прізвище Бравн; він — надзвичайна людина. Товстий бібліотекар залишив нас, можливо, він засоромився власної балакучості, а може, був стурбований тим приступом гніву, в якому нас залишив його таємничий господар. У кожному разі, він пішов услід за герцогом. Отець Бравн взяв зі столу цитрину і почав розглядати її з дивним задоволенням.
— Який прекрасний колір у цієї цитрини! — промовив він. — А от у перуці герцога колір мені зовсім не подобається.
— Здається, я вас не зовсім розумію, — відповів я.
— Насмілюся ствердити, що у нього є вагомі причини на те, щоб ховати власні вуха, подібно, як король Мідас, — продовжував священик з бадьорою простотою, котра за цих обставин видавалася мені дещо легковажною. — Я цілком розумію, що набагато краще було б закрити їх волоссям, а не залізними пластинами або шкіряними навушниками. Та якщо він вибрав волосся, то чому воно має неприродній колір? Такого кольору волосся не було ні в кого у цьому світі. Його перука більше схожа на хмарину в променях вечірнього сонця, що сховалася за верхівками дерев. Чому він ретельніше не приховує своє родинне прокляття, якщо справді соромиться його? Хочете, я скажу вам, чому… Та тому, що він зовсім його не соромиться. Він ним пишається.
— Як можна пишатися такою потворною перукою і такою потворною родинною історією? — запитав я.
— Усе залежить від того, — відповів дивний низький чоловічок, — як ви ставитеся до подібних справ і речей. От, наприклад, у вас не набагато більше снобізму та марнославства, ніжу всіх нас. Скажіть мені, хіба часом вам не видається, що це не так вже й погано похвалитися родинним прокляттям? Хіба ви не пишалися б, якби спадкоємець жахливого роду Гламісів назвав вас своїм приятелем? Або якби родина Байронів довірила вам, і лише вам, зловісні таємниці свого роду? А тому не варто надто суворо судити аристократів за їхні слабкості та снобізм у ставленні до своїх бід, тому що ми на їхньому місці поводилися б так само.
— І справді, ви маєте рацію! — вигукнув я. — Так-так, це правда! У родині моєї матері була легенда про фею, яка попереджала про смерть; і мушу визнати, що у важкі хвилини мого життя це мене втішало.
— Пригадайте собі, — продовжував священик, — який потік отрути вилився з тонких губ герцога, коли ви згадали про його предків. Хіба він почав би розповідати першому зустрічному про всі ці жахіття, якби не пишався ними? Він не приховує того, що носить перуку, він не приховує свого походження, він не приховує родинного прокляття, він не приховує родинних злочинів, але…
Голос низенького чоловіка змінився так раптово, він різко стиснув свій кулак, а його очі так несподівано заблистіли й округлилися, ніби у сови, яка щойно прокинулася, що у всіх склалося враження, немовби за столом стався маленький вибух.
— Але, — завершив він, — герцог справді зберігає таємницю свого одягання.
В цю мить мої нерви максимально напружилися, оскільки з-за рогу будинку у товаристві бібліотекаря вийшов герцог з волоссям, що мало колір заходу сонця. Вони мовчки наближалися до нас. Перш ніж герцог підійшов настільки близько, щоб почути нашу розмову, отець Бравн цілком стримано додав:
