За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Звідтіля до Гартів було ще два кілометри. На світанку ми вирушили в напрямку цього села Гарти — це була станція і тартак та з десяток хат. Все це було в лісі. Ми перейшли через Гарти і пішли далі в напрямку сходу. Це був суцільний ліс.

В обід ми зупинились у хаті лісника. Самого лісника не було вдома. Його мобілізували ловити нас, а ми тим часом обідали в його хаті і відпочивали.

— Мого чоловіка забрали ловити вас і ніяк не можуть зловити, а от до мене ви і самі прийшли, — сміючись, сказала дружина лісника, а тоді мовила: — я вас нагодую, але ви за те хоч в мого чоловіка не стріляйте.

— Ми нікого не стріляємо, — відповів я, — наша мета зовсім інша.

Під вечір ми були вже на краю лісу під селом Чмель[24] Хмільченського[25] району. У Чмелі ми рішили трохи відпочити, підвечеряти і з тією метою на околиці села ми розійшлися по хатах.

— Якщо можна, то дайте нам трохи чогось поїсти, — сказав я до господарки.

— Поїсти то я вам можу дати, але раніше я повинна вам сказати, що в нашому селі стоїть ціла вантажна машина стрибків. Вони тут чекають вас уже цілий день, — сказала господарка. І раптом на вулиці зчинився шум. Ми вискочили з хати. Наша група була вже у повному зборі. Стрибки десь далеко кричали і стріляли.

— Давайте, друже Боремський, ми їм покажемо, як нас зачіпати, — з гумором сказав Хома.

— Ні, не треба, це нічого доброго нам не дасть, та ще й як на біду, могтимемо того лісника вбити, а оце його жінка давала нам обідати, — також з гумором відповів я. Ми, не спішившись, відступили до лісу. Стрибки стріляли і кричали. Недалеко лісу ми зайняли оборону. Вони зупинились, замовкли і перестали стріляти.

Темрява згущувалася. Стрибкам по всій правдоподібності не дуже хотілось нас переслідувати. Ми потихеньку піднялись і пішли до лісу, а стрибки повернулись до села. Відтоді кожного Божого дня стрибки під керівництвом чекістів робили на нас засідки, але нам по топографнічній карті було видно, де саме вони повинні робити засідки. І тому ми завжди успішно їх обхитрювали. Гірше було нам з переходом залізниці й шосе, які йшли з Коростеня до Житомира. Там смуга лісу переривалася аж на 27 кілометрів. Не тяжко було здогадатися, що саме там чекісти приложать усіх зусиль, щоб нас не перепустити у Чеховецькі[26] та Калинський ліси, які смугою тягнулися аж за Тетерів, у суцільний лісний масив на північній Київщині. До перериву тієї смуги ми дійшли ще завидна десь недалеко села Ставище. На околиці лісу ми добре відпочили й оглянули територію, а ввечері пішли до прилягаючих до лісу хат вечеряти.

— Нагодувати то ми вас нагодуємо, але, мабуть, вам тут прийдеться туго. Стрибки вас уже ждуть два дні, їх зібрали сюди із всього району, — сказав господар.

— Добре, хай собі ждуть, ми ж не дурні виходити з лісу, і йти 27 кілометрів там, де вони нас ждуть. Ми найдем таке місце, де їм не сниться, що ми туди підемо, — відповів Хома.