За східнім обрієм [Спомини про пережите]

До Сарнів ми помаленьку просувалися три дні. Між Сарнами і Клесовом понад залізницею горів ліс і всюди було повно червоних. Ситуація була не легка. Ми вирішили перейти залізницю на передмісті Сарнів попід самими військовими казармами. Там ми зустрічали солдатів, зупиняли їх, розпитували про бандерівців, лаяли їх і йшли далі «переслідувати бандер»; а пізніше досхочу сміялися з того, що нам так легко вдавалося обхитрити ворога й пройти без жодного пострілу. Звідтам ми повернули на північний схід в напрямку Томашгорода. За весь період німецької окупації в Томашгороді таборилися червоні партизани. За німців бандерівці там не бували. Мене дуже цікавило, як тепер у тому ж самому Томашгороді приймуть нас. Під самим Томашгородом ми зупинилися. Сотенний дав команду, щоб через Томашгород пройти військовим маршем і заборонив брати від населення будь-які продукти, навіть молоко. Після відпочинку сотня військовим маршем увійшла в село. Люди повиходили із своїх хат дивитися на бандерівське військо. Жінки і дівчата несли глечики молока, яйця, а мужчини давали самосад. Але сотня йшла, згідно наказу, і навіть не дивилася на ті пожитки. Тільки сотенний дякував людям за гостинність і йшов далі з боку сотні. Декілька жінок, вертаючись з глечиками молока, розчулились і почали плакати. Всі були приємно вражені дисципліною і порядком сотні. Сотенний сіяв.

Від Томашгорода ми направились по напрямку села Залав'є, але вже було темно і ми зупинились на ночівку.

На час відпочинку виставляли вартових. На трьох кутках варту виставляла сотня, а на четвертому — ми ставили свого вартового. Вартові пости вночі під час відпочинку перевіряв черговий підстаршина, цебто хтось із чотових. На світанку командир сотні з чотовим привели до мене мого вартового і заявили про те, що він спав на посту.

— Це правда, друже Полтавський?

— Правда, — відповів він.

— А ти знаєш, що за це роблять в УПА? — запитав останній.

— Знаю, — дивлячись неприсутнім поглядом, відповів Полтавський.

— Вам ясно, друже Боремський? — сказав останній.

— Ясно.

— Зараз я вистрою сотню, зачитаємо вирок суда і там же перед сотнею ви самі, друже Боремський, його розстріляєте власноручно, зрозуміло?

— Ні, того не буде, я стріляти його не буду і вам не дозволю, — сповнений рішучости відповів я.

— Як, за спання на посту ви не будете стріляти?!! — закричав сотенний.

— Ні, не буду, — впевнено відповів я, — ви можете на мене жалітися кому хочете, а я стріляти не буду і вам не дозволю стріляти моїх людей, зрозуміло?!

— Якщо так, то ви далі зі мною не підете, а за порушення уставу будете відповідати перед Верещакою. Він з вами буде розмовляти іншою мовою.

— Я й не збираюся йти далі з вами.

Згідно свого маршруту сотня пішла далі на північ, а я, не доходячи 4 кілометрів до села Залав'я, зупинився у лісі на острові серед болота. Раніше на тому острові таборилися жиди, ті, що повтікали від німців. Постійний зв'язок я підтримував із сотенним села Залав'я. Його господарчий постачав нам м'ясо, картоплю, крупу і сіль. М'яса в нас було вдосталь і то свіжого, молодого. Кухар був свій. Ми із сіна і гілляк поробили собі курені і жили цілих два тижні, очікуючи пошти від Верещаки. Але відповіді на мого листа від Верещаки я не діждався і вирушив далі на сxід.