За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Сотня і всі інші групки відразу пішли по своїх призначеннях, а я залишився зі своїми людьми біля Далекого. Мені треба було ждати якоїсь сотні, яка мала йти аж за Сарни в напрямку Століна. У міжчасі у Далекого появився Славко Гарасименко і Андрій Мисечко.

Я дуже, дуже зрадів, що знову зустрівся зі Славком. Славко також радів як мала дитина. Зразу ми лише дивилися один на одного і мовчали. Нам тоді було дуже добре мовчати, бо висловити своїх почуттів ми не могли. Несказане в таких ситуаціях завжди незрівняно більше від всього сказаного. Пізніше пішли розпити і оповідання. Славко був одиноким чоловіком із усіх моїх друзів, з яким я міг розмовляти не тільки про громадські справи, але й про свої особисті. Перед ним можна було і хотілося розкривати всі тайники своєї душі. Він розумів, а ще більше відчував, найтонші порухи душі, відчував глибоко душевно й ніжно.

— У що ж ми, Славку, зараз віримо, на що надіємось і куди йдемо? — запитав я.

— Віримо, Даниле, у благотворну силу прекрасного, у ній заложена вся правда, добро і любов, чиста любов, як дівоча сльоза, як Божа роса. Творім, множмо, поширюймо і удоступнюймо це прекрасне для інших. Ушляхетнити людей, одушевнити, перемінити їх на кращих, ніж вони є, можна тільки через привчення їх сприймати прекрасне. Це може робити, робить і повинно робити мистецтво і релігія, а не політика, — сказав Славко.

— А ти, Славку, віриш у Бога? — запитав я.

— Вірю, Даниле. Мій Бог, у якого я вірю, — це символ найкращих і незмінних чеснот. Люди є настільки людьми, наскільки вони сприйняли дух цих чеснот, а релігійні ритуали дисциплінують нас у сприйманні їх, — сказав Славко.

— Може й так, Славку, але в скрутні часи всі підпорядковуються політиці. У такі часи хитромудро невтральними чи стриманими залишаються тільки хитруни, опортуністи і шкурники, — сказав я. — Вони долучаються до громадського життя тільки тоді, коли бачать у ньому реальну користь для їх самих.

— Це правда, Даниле, але митці навіть і в політиці повинні робити свою роботу. Мистецтво скращує життя, духовно збагачує нас, освіжує і вдосконалює, — сказав Славко.

— Як же ж ти, Славку, сприйняв рішення Перших Установчих Зборів НВРО?[23] — запитав я.

— Ми, Даниле, всюди і зі всім запізнюємось. І з цією демократичністю також запізнились.

— Мені здається, що постанови залишаються постановами, а в практичному житті ми залишаємось такими, якими ми є. Ніхто ніякої демократизації проводити не буде, — сказав я.

— Звичайно, що все залишиться по-старому. У нас же немає ніякої уяви про демократію, ми не здібні її навіть самоусвідомити. Духовна потреба демократизації насамперед повинна народитися, вирости і дозріти в нашій свідомості, а щойно тоді проявитися у громадському житті, — сказав Славко.

— А як ти, Славку, ставишся до Донцова? — запитав я.

— Стрункість, цілеспрямованість і гострота думки Донцова мене захоплює, але його антигуманність, антидемократичність — відштовхує.