Легенда про безголового

Пошук, органiзований минулої ночi начальником мiлiцiї, був, напевне, найбiльшим i наймасовiшим за всю iсторiю боротьби зi злочиннiстю в Подiльську. На зв'язку в черговiй частинi лишився один черговий сержант. Решта особового складу, розбившись на групи, подiлила мiсто на сектори i почала планомiрно прочiсувати територiю. Звiсно, в кожен двiр та кожну квартиру не зазирали, та щонайменше половину Подiльська тiєї ночi поставили на вуха. Особливо дiсталося ранiше судимим i мешканцям околиць: їх пiднiмали й запитували, чи не чули або не бачили вони чогось пiдозрiлого.

Руїни маєтку Ржеутських та мiсцевiсть довкола неї облазили буквально по клаптику. Жихар був у тiй групi, привiв народ до проходу в пiдземелля, але вночi нiхто туди лiзти все ж таки не ризикнув. Не через страх — просто смислу не було. За розпорядженням Ярового там лишили одного чоловiка до ранку, а потiм все ж таки збиралися будити директора музею i лiзти в лабiринт. Та цього не знадобилося.

Сержант iз чергової частини перiодично набирав номер мобiльного телефону зниклого Потурая. О восьмiй десять ранку цей дзвiнок почули зi смiтника на околицi. Якби не почули — за десять хвилин рiвчак все одно б збиралися обстежити. Оперативника Пашу Пархоменка, який почув рiнгтон i першим знайшов труп, вирвало тут же, на мiсцi, просто в канаву.

Лiзу Потурай так само вирвало, але вже в морзi. Голову так i не знайшли, та вона впiзнала чоловiка за одягом: на трупi був новенький, лише другий раз одягнений костюм, пошитий на замовлення в ательє. Коли в Потурая з'явилися вiдповiднi фiнансовi можливостi, вiн перестав купувати готовий одяг, полюбив iндпошив. Пiзнiше кримiналiсти взяли в трупа вiдбитки пальцiв i пiдтвердили — вбито справдi Вiктора Потурая.

Його машину, срiблясту «шкоду», досi шукають. Її вже оголосили в розшук по всьому регiону.

За попереднiми висновками, мертвим Потурай був уже бiльше доби. Тобто, прорахувала я подумки, загинув вiн приблизно в той самий час, коли я вперше побачила на розвалинах безголового привида. Однак де лежав труп до того, як його кинули в рiвчак зi смiттям, поки не вiдомо. А те, що його кинули не ранiше, нiж минулої ночi — факт. Ганна Пилипенко, котра мешкає поруч iз саморобним смiтником, виносила вiдро пiсля вечiрнього випуску новин i перед початком якогось там серiалу. Ще було видно, i нiчого страшнiшого за купу смiття жiночка не побачила. Довколишнi мешканцi, старанно опитанi мiлiцiєю, пiдтвердили — вони так само виносили своє смiття ще по видному, нiчого такого не було. Значить, труп перетягнули до канави, коли стемнiло. Коли саме — чорт його знає.

Перше, що розпорядився зробити Яровий — це знайти серед недiлi трактора i пiдйомного крана, взяти зi складу, що торгує будiвельними товарами, бетонну плиту i закрити дигерський хiд до пiдземелля. Про привида на розвалинах вiн, ясна рiч, нiчого не знав: Жихар усе ж таки не ворог собi. Просто коли в мiстi невiдомо хто вбиває людей i рубає їм голови, покинутий панський маєток стає потенцiйною зоною небезпеки. Там цiлком можна переховуватися, тому треба максимально зменшити кiлькiсть можливих сховкiв. Пiдземелля, яке до цього дня в Подiльську справдi мало кого з пересiчних городян переймало, раптом зацiкавило i вiдразу — через надмiрну метушню довкола нього. Проте Тамара прекрасно розумiла: вся ця колотнеча — вiд безвиходi. Начальник мiлiцiї справдi не знав, що робити i звiдки починати черговi пошуки.