Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Вона часом не чула голосів?
— Ні. Але вона чула, як двічі клацнули дверцята автомобіля… коли їх відчиняли і коли зачиняли.
— Вона не виглядала з вікна?
— Вона насилу ходить… Їй спочатку здалося, що це до когось із сусідів приїхала медична допомога. Вона сподівалася почути стукіт дверей, але машина відразу розвернулася і від'їхала.
І тоном людини, яка досконало знає свою справу, інспектор Борнік додав:
— Я ще навідаюсь сюди ополудні та ввечері, коли всі будуть вдома.
— З прокуратури хтось був?
— Кілька годин тому. Вони приїздили на хвилинку… Звичайна формальність.
Мегре і Люка сіли в машину. Погляди всіх цікавих були звернені на них.
— Давай на Віктора Массе…
На вулицях продавці овочів заманювали господарок купами червоних черешень та ранніх персиків, просто на візках. Повсюди панувала літня метушня, і на затінених тротуарах було значно людніше, ніж на осонні.
Звернувши на вулицю Нотр-Дам-де-Лоретт, вони побачили жовтий фасад «Святого апостола». На ґратах перед дверима висів замок. З великих фотографій у засклених вітринах дивилися роздягнуті жінки.
Трохи більша вітрина прикрашала фасад «Блакитного поїзда». Люка проминув кабаре і зупинився перед сірим кам'яним будинком. Дві мідяні дошки біля входу сповіщали, що тут живе лікар та міститься товариство по продажу нерухомого майна.
— В чім річ? — не дуже привітно запитала консьєржка, підчиняючи засклені двері.
— Пані Буле…
— Четвертий ліворуч, а… — Оглянувши їх пильніше, вона одразу змінила тон. — А, ви з поліції… Тоді будь ласка… Бідолашні жінки…
Ліфт майже безшумно поплив угору. Сходи тут були освітлені краще, ніж у більшості старих будинків. Вздовж них на всі п'ять поверхів простяглася червона килимкова доріжка.
На четвертому поверсі крізь двері однієї з квартир долинали розпачливі голоси, які одразу стихли, тільки-но Мегре натиснув кнопку дзвоника. За дверима почулися кроки.
— Заходьте, панове, — мовив Антоніо. — Не звертайте уваги на безладдя…
Він був без піджака і тримав у руці недоїдений бутерброд.
Десь, у глибині квартири, плакала дитина.
Їх зустріла молода тілиста жінка з чорним незачесаним волоссям, яке довгими пасмами спадало їй на спину. Поруч неї, тримаючись за сукню, стояв опецькуватий малюк.
— Моя сестра Марина…
Її великі сумні очі дивилися на них з болісною відчуженістю. Повіки були червоні від сліз.
— Проходьте, панове…
Вона провела їх до неприбраної ще вітальні. На килимі лежав перекинутий дерев'яний кінь, стіл було заставлено брудним посудом.
В других дверях з'явилася ще одна жінка, значно старіша й огрядніша, одягнута в світло-блакитний халат. Вона з неприхованою ворожістю оглядала гостей.
— Це моя мати, — відрекомендував її Антоніо. — Вона майже не вміє по-французьки… І ніколи не навчиться…
Квартира була велика, комфортабельна, обставлена міцними громіздкими меблями, подібними до тих, які можна інколи побачити в комісійних крамницях.
— А де ваша друга сестра? — запитав озираючись Мегре.
— Порається з дитиною… Зараз вона прийде.
— Вам уже щось відомо, пане комісар? — запитала Марина.
Її французька вимова була чистіша, ніж у Антоніо.
Їй сповнилося лише вісімнадцять, коли вона познайомилася з Емілем. Це сталося сім років тому. Вона й досі була дуже гарна — білошкіра, чорноока… Чи була вона вдоволена своєю долею? Зараз важко про це судити, але ні в її одязі, ні в манері розмовляти, ні в поведінці Мегре не помітив кокетства. Очевидно, вона була цілком щаслива в своїй родині, і сімейні клопоти поглинали весь її час, усю увагу.
Переступивши поріг, Мегре одразу вловив запах, що нагадав йому пахощі італійських ресторанчиків.
Антоніо вже явно правив за голову сім'ї. Мабуть, він якоюсь мірою був ним ще за життя Еміля. Чи не в нього просив руки Марини колишній корабельний офіціант?
— Ви вже щось розвідали? — запитав він, все ще тримаючи в руці бутерброд.
— Мене цікавить, чи був у нього з собою пістолет, коли він востаннє виходив із дому?
Антоніо зиркнув на сестру. Та на якусь мить завагалася, потім швидко пішла з вітальні. Крізь відчинені двері було видно, як вона проминула їдальню, зайшла до спальні, витягла шухляду комода і за хвилину повернулася, тримаючи в руці чорний автоматичний пістолет.
— Він був на місці, — мовила вона.
— Ваш чоловік не завжди брав його з собою?
— Ні, не завжди… А останнім часом і зовсім не брав…
— Після того, як Мацотті було вбито, а його банда втекла на південь, у Еміля не було потреби носити зброю, — втрутився Антоніо.