Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Схоже на те, патроне, що останнім його все-таки бачив кликун із «Лотоса» Бубе, на прізвисько Мікі… Він каже, що Еміль повернув за ріг вулиці Пігаль так, немов прямував до «Святого апостола». Увечері я знову буду на Монмартрі… Цікаво, що скажуть інші…
Але інші теж не сказали нічого нового. У п'ятницю, о дев'ятій годині ранку, проглянувши чергові донесення, Мегре гукнув Люка до свого кабінету.
— Його знайшли, — мовив він, запалюючи люльку.
— Він живий?
— Мертвий.
— На Монмартрі? В Сені?
Мегре простяг йому рапорт комісара двадцятої округи. В ньому повідомлялося, що вдосвіта в завулку Рондо поблизу кладовища Пер-Лашез було знайдено труп, який лежав упоперек тротуару поряд із залізничним насипом. На ньому був темно-синій костюм, у кишенях якого виявлено бумажник з грошима та посвідчення на ім'я Еміля Буле.
Люка підвів голову. Брови його були насуплені.
— Дуже дивно…
— Читай далі…
І, справді, те, що було далі, ще більше здивувало інспектора. В рапорті повідомлялося, що, згідно з висновком інституту судової медицини, труп уже розкладався.
Завулок Рондо, що закінчувався глухим кутом, завжди був досить безлюдний, але, звичайно, не до такої міри, щоб там протягом двох діб міг лежати труп, не привертаючи нічиєї уваги.
— Ну, що ти про це думаєш?
— Цікаво…
— Ти вже все прочитав?
— Ще кілька рядків…
Еміль Буле зник у ніч з вівторка на середу. З огляду на висновок медичної, експертизи можна було гадати, що його було вбито саме тієї ночі.
Відтоді минуло цілих дві доби, протягом яких стояла спека.
Важко було збагнути, чому весь цей час убивця або вбивці тримали труп у себе.
— Це, справді, ще більш дивно, — мовив Люка, кладучи донесення на стіл.
Згідно з попереднім медичним оглядом вбивство було вчинено без застосування зброї — вогнепальної чи холодної.
За всіма зовнішніми ознаками Еміля Буле було задушено.
У кожного з паризьких кварталів, навіть у кожної із соціальних верств, є, так би мовити, свій метод вбивства, і свій спосіб самовбивства. Є вулиці, де люди викидаються у вікно, інші — де отруюються чадом чи газом, ще інші — де вдаються до снотворних.
Є квартали, де вбивають кинджалом, інші — де користуються кийком, ще інші, як Монмартр, де застосовують вогнепальну зброю.
За останні тридцять років, скільки пам'ятав Мегре, не було ще випадку, щоб на Монмартрі когось задушили.
А Еміля Буле, власника чотирьох кабаре, хтось не тільки задушив, але й цілих два дні і три ночі тримав у себе його труп.
Мегре підвівся і, підійшовши до шафи, дістав свій піджак та капелюх.
— Ходімо! — коротко кинув він.
Нарешті з'явився привід хоч на час облишити остогидлу писанину.
За кілька хвилин вони вже прямували до інституту судової медицини. Яскраво світило червневе ранкове сонце. В обличчя їм повівав свіжий вітерець.
Коли б не висока вежа із старовинними дзиґарями, глухі рожеві корпуси інституту судової медицини на набережній Рапе більше б, мабуть, скидалися на сучасну фабрику фармацевтичних товарів, аніж на колишню міську трупарню.
Черговий за віконцем одразу впізнав їх і, запобігливо всміхаючись, запитав:
— Вас, певно, цікавить цей добродій з провулка Рондо?
Електричний годинник над його головою показував п'ять хвилин на одинадцяту. Крізь вікно виднівся протилежний берег Сени з кількома буксирами на причалі в доках Товарних складів.
— Там уже один чекає, — вів далі черговий, якого явно кортіло побалакати. — Здається, його родич…
— Ви запитали, як його ім'я?
— Я зроблю це, коли він опізнає труп і підпише декларацію…
Він був лише чиновник, і передусім його турбувало те, щоб реєстраційний формуляр на кожний труп було заповнено згідно з інструкцією.
— Де він?
— У залі для чекання… Вам теж доведеться туди пройти, пане Мегре… Доктор Морель іще не скінчив огляду…
Вони перейшли довгий коридор з білими кахляними стінами й опинилися в невеличкій світлій кімнаті, вибіленій масляною фарбою. Дві довгі лавки попід стінами, чотири тверді дерев'яні стільці, посередині круглий стіл… Покласти б на нього кілька журналів, повісити на стіни дві-три гравюри — і зал для чекання нічим не відрізнявся б від приймальні зубного лікаря.
На одному із стільців, підперши голову руками, сидів Антоніо. Його вродливе обличчя було невиспане і трохи брезкле, на щоках чорніла щетина. Угледівши поліцаїв, він підвівся.