Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Я приготувала мамі вечерю, — з'явилася Ніна, переодягнена в коричневу спідничку і білу блузку з погончиками, мабуть, від піонерської форми. Вона несміливо приткнулась на лавці і теж поглядала в бік міста.
— Молодець.
— Я все вмію робити, навіть квасити помідори, огірки і капусту, — похвалилась. — Лише хімія… Ви справді не до мами?
— До неї, але не скаржитись, — заспокоїв її.
— Видать, щось трапилось на блокпосту, — сказала жваво, з цікавістю.
Мою появу люди ніколи не вважали випадковою. На їх розсуд, я не міг марнувати час. Я промовчав.
— А ви балакали з тіткою Тетяною?
— Трохи.
— А мене нічого не питатимете? — повернула округле, обрамлене чорним волоссям обличчя.
Я засміявся з її безпосереднього бажання бути втаємниченою. Ніна не надавала ніякого значення нашій розмові, що відбулася раніше в кімнаті. Звичайно, на її погляд — вона незначна. Але варто мені натякнути на неї, як дівчина сполошиться.
Під дашком на посту зателенькав дзвінок.
— Поїзд наближається, — сказала Ніна.
Шепета видобула жовтий прапорець. Над зеленим тунелем лісосмуги висіло малинове коло призахідного сонця. Стиха заспівали, застугоніли рейки, дедалі гучніше… Нараз у кінці тунелю вигулькнув зелений тепловоз із червоною цяткою. Я мимоволі напружився, мов перед стрибком. Подумав, що, коли так перейматимусь хвилюванням перед кожною зустріччю із свідком, мене ненадовго вистачить. Утішало, що справа про зникнення батька одна.
Поїзд стишував біг. Машиніст висунувся з кабіни й гукнув:
— Привіт, смородинка!
Ніна соромливо відвернулася шаріючись. Нас обдало пругким, гарячим повітрям і металевим духом. А вона справді схожа на смородинку: чорнява, круглолиця, засмагла… Мигтіли вікна. Зашипіло, заскреготало, забряжчало, і поїзд поволі зупинився, наче пришвартувався до причалу пароплав.
З вагонів ніхто не виходив. Невже Дубовенко не приїхала? Я стис лавку руками, аж заніміли пальці. Не передбачив. Розгублено зиркнув на Ніну. Вона сяйнула смішливими очима і раптом схопилась, побігла назустріч жінці середнього зросту, в білому платті в червоних квіточках, з двома повними сітками. Обняла її, взяла одну. Дубовенко!
Я глянув уздовж состава — більше ніхто не зійшов. Поїзд коротко прогув і рушив.
— Добрий вечір, — привіталась Дубовенко, відверто дивлячись в очі, без тіні знічення й боязні на кругловидому засмаглому обличчі. — Ніна сказала, ви до мене.
Ніна сторожко глипала з-за материного плеча, напевне, не вірячи моїй обіцянці не скаржитись на неї. Мені б її турботи!
— До вас, — я з цікавістю розглядав молоду жінку, гладенько зачесану, з важким вузлом пшеничних кіс.
Вона в міру повна й приваблива своєю жіночою зрілістю, а великі голубі очі вилучали спокій і затишок. Я уявив, якою вона була років двадцять тому, і подумав, що парубки не обминали її увагою. Із Шепетою не зрівняти. То чому б Карпаню?..
— Ходімо до хати, — запросила Дубовенко. — Повечеряєте з нами.
— Дякую. Я вас тут почекаю, а ви не поспішайте, у мене є час.
— Тож якось незручно… — вагалася Дубовенко.
— Я недавно полуднав, — сказав, щоб її не мучило сумління.
На полустанку панувала тиша. Шепета стояла на майданчику блокпоста, все ще тримаючи в руціпрапорець. Десь за лісосмугою в полі підпадьомкали перепели. В повітрі волога задуха, мов перед дощем. Але небо чисте, порожевіле од призахідного сонця. Мабуть, звідкілясь насувалася хмара, якої не видно було далеко за обрієм. Збігали хвилини.
Дивно почувався: то прислухався, чи не рипнуть двері, то охоплювала непевність, що розмова з Дубовенко принесе якусь користь, додасть новий факт. Із поразкою не хотілося миритись, хоча підсвідомо готувався до неї з самого початку пошуку. За такі справи бралися працівники з великим досвідом. Це я розумів. А в мене — лише рік роботи. Одна надія на щасливий випадок. Досі мені таланило: Куртій, батьків товариш, комбайнер Горжій, тепер ось Дубовенко.
Не зоглядівся, коли встав і почав походжати по втоптаній стежці від ґанку й до рогу будинку, але перед вікнами другої половини хати, де, напевне, мешкала Шепета. Вона, до речі, залишалася на майданчику, тільки сперлася ліктем на поручні і дивилася на рейки чи стежила за мною. Безперечно, їй кортіло попередити Дубовенко, перекинутися з нею кількома словами, але не наважувалась. І з того я зробив висновок, що вона не дуже хвилювалась за приятельку. Проте дві жінки, не сестри і не далекі родичі, за п'ять кілометрів од міста, разом прожили вісімнадцять років, і коли б не мали нічого спільного, їх співіснування виявилося б мукою. А я не помітив у Шепеті ні неприязні, ні байдужості до Дубовенко.