Дух животворить… Читаємо Сковороду

Хоча Галушкинського, що його господиня називає просто Галушкою, наймали в учителі як «славимого за свою ученость и за способность передавать ее другим» і хоча він «говорил по-ученому, как учившийся в высших школах», каверзні запитання тямущого Петруся Халявського раз у раз заганяли бідолаху на слизьке. Спробуй, прикладом, з'ясувати різницю між граматикою та піїтикою! «Видите ли, — втовкмачує вчитель, — грамматика сама по себе, и она есть грамматика! А пиитика сама по себе, и она уже есть пиитика, а отнюдь не грамматика». Не легше з арифметикою, що її вигадав, запевняє Галушкинський, «какой-то китаец Пифагор». Натомість учитель виявляє себе як неабиякий психолог, знавець батьківського серця. Він хутко збагнув, що «когда жалуется на братьев, то батенька на него сердятся, а когда хвалит за успехи, так батенька поднесут ганусковой водки»…

Життя Гната Галушкинського в старосвітському домі Халявських письменник змальовує в доброзичливо-гумористичних, ба навіть, попри елементи ґротеску, дещо ідилічних тонах. Реальність найчастіше бувала далеко суворіша. За хліб і притулок доводилося терпіти й образи, й приниження, а день завтрашній не обіцяв нічого райдужного. Наближався кінець вакацій, і перед учителем знову пролягав шлях у невідоме. Траплялося найгірше: непромітний бурсак раптом із жахом дізнавався, що й піти нікуди не може, бо вже записаний до ревізії за поміщиком як такий, що прожив у нього кілька років. Часами так і закінчувалися «мандри»…

А когось жага пригод приводила на Запоріжжя, Січ віднині була йому матір'ю, Великий Луг — батьком. Тут поважали письменних людей і мали в них потребу. Щоправда, запорожці любили козирнути тим, що в усіх своїх справах покладаються більше на звичай, аніж на письмове право, і всяка писанина їм не до шмиги. «Числа не знаєм, бо календаря не маєм, год у книзі, а місяць у небі», — відбувалися вони жартом, якщо чомусь не хотілося відповідати на офіційні запити, приміром, коли Москва або Варшава намагалися дізнатися про якогось утікача, що сховався на Запоріжжі. Та у всьому тому була чималенька частка лукавства, яке приховувало небажання оприявнювати специфічні особливості своїх порядків, норм життя, прагнення захиститися від будь-яких вторгнень іззовні. Насправді документальні матеріали свідчать, що запорожці мали і «військову архіву», і то не тільки у головній канцелярії, а й у паланках, і різні рахункові книги, де фіксувалося ділові стосунки Січі з навколишнім світом, що велися щоденники воєнних походів, укладалися реєстри трофеїв тощо. А ще хтось же мусив приймати і читати для всього низового товариства царські листи й укази, королівські й ханські послання, писати відповіді на них, видавати універсали, навчати дітей у січових школах, забезпечувати діяльність доволі розгалуженої мережі поштових станцій… Ось чому писарський каламар і гусяче перо поціновувалися на Запоріжжі не нижче, ніж гостра козацька шабля; втім, події тих часів іноді поверталися таким чином, що й шабля опинялася в руці колишнього філософа чи богослова…