Дух животворить… Читаємо Сковороду

Мандри його тривали кілька років, були сповнені драматичних перипетій і найнеймовірніших пригод, які могли б скласти основу роману[147]. Випадкові супутники по дорозі на Могилів, розповідає Турчиновський, зазіхнувши на його гроші та одяг, хотіли його вбити. Вони ж звели на Іллю наклеп перед козаками, котрі зустрілися в дорозі, й ті, пограбувавши його до решти, збиралися забити ноги в колоди й зробили б це, якби випадково не виявилося, що отаман добре знайомий з його батьком, бував у них вдома. В Могильові Турчиновський поступив був до єзуїтської школи, проте хутко був вигнаний яко «схизматик». Був півчим, уступив у конфлікт з п'яницею-реґентом, і той зіштовхнув його «з хор через залізні баляси», внаслідок чого «багатьом жінкам ушкоджено було голови, а одній старій і вся голова зломилась, яка в три дні й померла». В місті Шклові за відмову співати у домініканському соборі під орган був битий «драгунами замковими» й заледве не втоплений у Дніпрі… Діставшись до володінь ґенерального обозного Якова Лизогуба, в місто Седнєв, Турчиновський влаштовується на посаду дячка, а згодом повертається до батьківського дому, де незабаром одружується і стає священиком. На тому, щоправда, його пригоди й халепи не скінчилися: буйному характером і схильному до авантур ієреєві довелося ще в житті й під суд потрапити, й у в'язниці посидіти, і кайдани поносити; втім, це вже був інший етап біографії колишнього мандрівного дяка…

Більшість мандрівців, що блукали просторами України в XVII–XVIII століттях, залишилися не відомими нам. Історія якимсь дивом зберегла імена Козьми Парадина та Іллі Турчиновського, їхні свідчення — унікальні документи часу. Однак треба мати на увазі, що повного уявлення про життя й образ мандрівного дяка вони все ж не дають як через свою граничну лаконічність, уривчастість, зосередженість переважно на суто подієвому рівні, так і — головно — через достоту зрозумілу суб'єктивність авторів, не схильних, звісно, акцентувати неґативні моменти в своїй діяльності. А останніх, якщо правду сказати, було задосить, і ми припустилися б помилки, заплющивши на них очі. Так, поміж ними було чимало чесних «спудеїв», бурсаків, школярів, змушених думати про заробіток, щоб мати можливість продовжити навчання. Так, були невдахи, яких жорстокі умови соціальної дійсності вибивали з нормальної колії, залишаючи «мандри» як єдиний шлях, останню надію. Та доволі було й людності іншого ґатунку, тих, хто подавався в «мандри», сподіваючись безтурботного життя і легкого заробітку, нерозбірливих щодо засобів шукачів пригод, любителів чужого, волоцюг і випивак… Недарма чи не найпоширенішим прізвиськом таких мандрівців було «пиворізи».