Дух животворить… Читаємо Сковороду

Цей Козьма, замолоду навчившись читанню і писанню, потім іще й так званому ірмолойному (тобто пов'язаному з ірмосом — однією з пісень, що входять до складу богослужебного канону) співу, пустився у «мандри» і ні мало ні багато — п'ятдесят років проблукав разом з жінкою і сином Слобідською Україною та близьким теренам. Його свідчення на допиті[145] рябіють фразами: «дячківські обов'язки виконував один рік», «у школі один рік жив», «жив у домі пані бригадирші Софії Капністової», «навчав дітей поміщика Чорноглазова», «безвідступно в оному селі Огульцах по різних домах, навчаючи людських дітей, жив» тощо, які дають уявлення про спосіб життя цього вічного блукача. Більше року він рідко де-небудь затримувався, — ймовірно, через ті гоніння, яким мандрівні дяки, не посвячені у стихар, піддавалися з боку церковної влади. Так, 1736 року білгородський архієпископ наказував протопопам Слобожанщини подати на всіх причетників «папери на призначення в це звання», а тих, хто служить «без указу», відіслати йому, архієпископові, «на розсуд». Подібні накази й пізніше давалися неодноразово. 1771 року київський митрополит категорично заборонив призначати на посаду дячка осіб, які не мають духовного звання. Цій обставині, до речі, ми й зобов'язані тим, що зберігся один з небагатьох життєписів типового мандрівного дяка: Козьму Парадина яко «безпашпортну людину», котра тільки «називає себе церковником», було затримано сільським старостою, припроваджено спочатку до суду, потім до духовного правління, де йому й було вчинено допит, який зберігся в архіві Харківської консисторії. Як бачимо, заходи були суворі, але викорінити здавна встановлений звичай виявилося не такою легкою справою: ще у першій чверті XIX століття Шевченко вчився в школі у нестихарного дяка…

Цікавий документ про мандрованого дяка — автобіографія Іллі Турчиновського, котрий залишив, як він пише, «життя і страждання своє на пам'ять дітям своїм, й онукам, і всім нащадкам»[146].

Турчиновський належав до заможної родини, батько його був березаньським сотником у Переяславському полку. Юнак рано навчився письма, граматці, часослова, псалтирі, та це його не задовольняло, й 1710 року, в п'ятнадцятилітньому віці, він, залишивши батьків, пішов «по школах волочитись». У ті часи це був поширений спосіб удосконалення своєї освіти. Молоді люди, що з якоїсь причини не потрапили до учбового закладу, блукали від дяка до дяка, намагаючись у кожного чогось навчитися, по дрібках зібрати й засвоїти шкільну науку. Турчиновський побував у різних містах і селах, навчився «книжного читання і співу», в Києві деякий час ходив «до шкіл латинських», певно, до академії, потім «задля побачення більше світу й вчення» подався до Білорусі.