Дух животворить… Читаємо Сковороду

У Харкові й околицях до числа шанувальників Сковороди належали ґенерал-ґубернатори Є. О. Щербинін та В. О. Чертков, купці С. М. Курдюмов, Є. Є. Урюпін, А. Д. Карпов, І. І. Єрмолов, власник аптеки П. Ф. Піскуновський, літератор І. Ф. Вернет, майбутній фундатор університету В. Н. Каразін і майбутній професор цього університету Ґ. Гес де Кальве, освічені дворяни Земборські, брати Сошальські, Донець-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Мечнікови, Диські та ін. Відкриття в Харкові першого на Україні університету було певного мірою підготовлено просвітницькою діяльністю Сковороди; в кожному разі, поміж тими, хто 1803 року брав участь у збиранні коштів для заснування університету, багато було тих, хто свого часу так чи так був близький до Сковороди.

Великим був вплив Сковороди на погляди й творчість російськомовних поетів, які жили на Слобідській Україні й духовно тісно пов’язані з нею, — Василя Капніста, Олександра Паліцина, Сергія Ґлінку, на учасників «Попівської академії» — літературно-художнього гуртка на чолі з Алєксандром Паліциним; гурток діяв у 90-ті роки XVIII століття в селі Попівка на Сумщині[140].

…Настав рік 1794-й. Сковорода живе в Пан-Іванівці, в Андрія Ковалівського, вітчима Василя Каразіна. У квітні він пише звідси в останньому листі до М. Ковалинського: «Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, а не душа» (II, 319). Сковорода прагне зустрітися з давнім другом, який на той час, «пригнічений, змучений, виснажений хвилюваннями світу» і перебуваючи у стані духовної кризи, приїхав «із столиці в село, сподіваючись там знайти берег і гавань для своїх життєвих буревіїв» (II, 410). Тут, у селі Хотєтові, двадцять п’ять кілометрів од Орла, відбулося останнє побачення цих духовно найближчих одне одному людей. Проживши в Хотєтові близько трьох тижнів, Сковорода «просив відпустити його в улюблену ним Україну, де він перед тим жив і бажав померти, що й збулося. Друг умовляв залишитися в нього, провести зиму й вік свій з часом закінчити у нього в домі. Та він сказав, що дух його велить йому їхати, і друг відправив його не гаючись» (II, 416).