Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Може, ти хочеш посидіти на горбі? — спитав я Попеленка.
— Лоскоту боюся, — серйозно відповів він. — Кажуть, що мертвяки лоскочуть!
Я проспав до дванадцятої години ночі, до будильника, за сигналом якого включалися жорна. Швидко й обережно вдягнувся, намотав по дві пари онуч, щоб не змерзнути на Гавриловому горбі, де завжди гуляв вітерець. Місячне сяйво падало крізь вікно на подушку, і червоні трояндочки на ситцевій наволочці здавалися в тому сяйві чомусь голубими. У селі навзаводи горлали півні.
Я намацав на тумбочці кілька порошків беладонки, які беріг ще від часів госпіталю на випадок, якщо біль занадто вже дошкулятиме, і засунув їх до кишені. Надів свого сержантського дженджуристого кашкета, а шапку поклав на подушку і прикрив ковдрою; з деякої відстані вона могла зійти за голову сплячого. Підбив усю постіль, яка теж мала справляти відповідне враження. Не хотілося, щоб Серафима, прокинувшись серед ночі, помітила мою відсутність і марно турбувалася.
Двері, ще звечора змазані рушничним мастилом, пропустили в сінці без найменшого скрипу. Там я випив свої порошки. Яндолка тоненько задзвеніла об крижинку у відрі. Тепло вересневих днів змінювалося нічними холодами. Минуло літо, минуло…
Обережно виніс МГ із сіней. У морозному повітрі від кулемета різко запахло мастилом і залізом. Місячне сяйво було таке яскраве, що аж очі різало. Воно сприймалося не само по собі, а тільки завдяки тіням, що їх кидали на землю віття дерев та кущів, тички з тину, на яких де-не-де висіли глечики, дріт, натягнутий у дворі для сушіння білизни. Тіні вирізнялися так рельєфно, що я обережно переступав через них, боячись спіткнутися. Вийшовши за хвіртку, я став під старою напівусохлою шовковицею й огледівся. Усе село було немов присипане білим фосфоричним порошком. Солом’яні стріхи, вкриті тонким шаром інею, втратили жовтизну.
Було тихо-тихо, всі спали. Тільки на гончарному заводику диміли димарі. Ох і ніч… У таку ніч сновиди, мабуть, юрмами лізуть по ринвах угору… Ні, все-таки дивовижна річ — тиша.
Мені раптом стало радісно. Я згадав, як пальці Антоніни торкнулися моєї руки, як наші думки полинули злагоджено, ніби ми читали одну книжку. Що ж це було з нами?
Через цей скажений місяць я й зовсім забув би, чого вийшов на вулицю, якби не тінь за тином попеленкової хати. Тінь ледь ворухнулася й зробила привітальний знак. Признатися, я навіть здивувався. Я побоювався, що Попеленко влаштує НП не за тином, а де-небудь на сіннику.
Прогорлав опівніч запізнілий півень. Я пройшов повз Варварину хату — жодне вікно не світилося — та й почвалав вузькою дорогою до Гаврила. Місяць стояв якраз над горбом, і той здавався плоским, вирізаним із чорного паперу. Хрести й обеліски на вершині, кошлаті плакучі верби — усе було чорне.
Гілля дерев, що росли вздовж дороги, утворювало химерне жалобно-чорне мереживо. Тільки одна вечірня зірочка жевріла на вицвілому від місяця небі, але коли я озирнувся, то за спиною, за гостро окресленою власною тінню побачив на протилежному від місяця боці темне зоряне небо. Під ним яскраво світилися стіни мазанок. Місяць поділив нічний світ на дві частини.
Я вибрався на горб. Огорожі тут не було, хрести, обеліски з зірочками вільно розташувалися на схилах і на вершині. Ворони, яких я потривожив, забилися на деревах, залопотіли, сліпі, крилами об гілля. Під старими плакучими вербами темнів величезний, в обхват, хрест… Там лежав мій рано померлий дід. Я сів на горбик, густо порослий травою, — видно, це була могила людини, чиї родичі виїхали з наших країв.
Ось воно, царство Гаврила, жах, аж мороз поза шкірою, джерело дитячих страхів!
Я сидів на м’якому могильному горбикові, поставивши коло ніг МГ, і прислухався до нічних кладовищенських звуків, до металевого скреготу листя на жерстяних вінках, що збереглися з довоєнних часів, до поскрипування сучка на вербі, до лопотіння крил птаха, що несподівано проснувся. Та ба, страшно не було анітрохи. Мабуть, коли поховаєш стільки людей, покійники вже не здаються чимось містичним, потойбічним.
Глухарка, що лежала переді мною двома рядочками хат, спала. Ні руху, ні шереху. Коли-не-коли загавкають собаки, але безладно, ліниво. Плакуча верба наді мною часом шелестіла під поривами легенького нічного вітру. То було мертвотне шелестіння — листя уже попідмерзало.
Уранці, як тільки пригріє сонце, воно, оце вузеньке біле листя, посиплеться з гілля дощем…
Від ранкової дози беладонки живіт зовсім утихомирився. Осколочки поснули. Я утішався з відсутності болю. От які бувають радощі!
…Велику, свіжовибілену Варварину мазанку мені було видно особливо добре. Ані вогника у вікні, ані руху. І всі поля довкола Глухарки були порожні. Усе вкривала матова паморозь.