Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Гайда по підводу, — сказав я Попеленкові.— І нехай люди знають, що бандита забили… І… це… — я згадав Гупана. — Опізнати треба. Як належить…
Баба Серафима вставляла фанерку в розбите вікно. Усе, що слід було сказати а приводу того, що сталося, вона вже сказала і тепер тільки нишком буркотіла.
— Отака була шибка цілісінька. Всього тільки з трьох шматочків. А він розтрощив, трясця його бандитській матері!
— Нічого, нічого, всі а фанерками живуть! — мовив я. — Дайте-но лишень молотка, бабусю…
Біля нашої хати стояли цікаві сусіди.
— Дивлюсь я крізь туман, аж вулицею прямує хлопець якийсь, просто велетень, — захоплено розказував Попеленко. Перемир’я скінчилося. Тепер «яструбок» хотів мати хоч яку-небудь вигоду а нової ситуації. Навтішатися з ролі героя. — Спершу був подумав — товариш Капелюх повертається. Ні! А воно здоровенний бандера пре — справжній бугай. Або самохідка. І що ж ви думаєте? Підходить він до хати товариша Капелюха і шасть через тинок. Стрибонув що тобі кіт.
«Бугай», «самохідка», «кіт» — образно розповідав Попеленко. Старався. Підлітки зорили на нього палаючими очима. Може, роль героя по-справжньому захопить «яструбка»?
— Ну, думаю, щось не гаразд. Я ближче. А він, вражий сип, до вікна, де товариш Капелюх спить, притулився та й розглядав щось. Добре, думаю, дивись, дивись — од мене не втечеш. Аж тут він піднімав свого автомата та як дасть у вікно. Як дасть! Та й знову через тинок — шасть!
Слухачі охнули, переживаючи за Попеленка. Тільки Гнат, що височів за натовпом глухарчан, тримаючи порожній мішок за плечима, усміхався на весь щербатий рот.
Люду прибувало. Рядом з Гнатом з’явилася Варвара.
— Я по бандюзі з автомата! — захоплено провадив Попеленко далі.
— Не по ньому, а трохи вище, — поправив я «яструбка». — По деревах.
— Ось не перебивайте! — вигукнув осмілілий Попеленко. — Бандюга — навтікача. А я за ним. І знову по ньому. І знову. Він на озимину, а я за ним. Тут товариш Капелюх на мій сигнал поспішив, і ми взяли його в кліщі.
— Мені здалося, це ви, бабусю, кричали? — спитав я Серафиму.
— А хто не закричав би? Я думала, тебе вбили… І як це ти додумався піти? Не інакше — перст, рука.
…Цей рябий парубок із зграї Горілого підійшов до віконця праворуч, від шовковиці, щоб йому зручніше було стріляти по тапчану. У тьмяному світлі підбита ковдра вдалася йому людською фігурою, а стара шапка — головою. І, хоч промахнутися було важко, він випустив половину обойми. Щоб уже напевне! І знав же, де мій тапчан стоїть, біля якого вікна — геть усе знав.
— Господи, — озвалася Серафима. — Коли ж уже вікна перестануть бити? Де ж люди того скла напасуться? Усе б’ють та б’ють, б’ють та б’ють… Начебто й фашистів вигнали! Коли ж та війна закінчиться, щоб їм, бандюгам, на тому світі голою гузицею на шило сісти!
І вона погрозила у напрямі лісу сухеньким кулаком.
Гнат захихикав і зібрався був із своїм мішком у звичайний ранковий маршрут, але Варвара спинила його:
— Куди ти голодний? Іди поїж…
Гнат радісно замугикав і закивав головою… Варвара! Що це вона, спокутувала гріхи цією благодійністю?
Я зайшов до хати. Старенька ковдра геть уся була зрешечена. Кулі, що рикошетили, вищербили долівку під тапчаном, побили стіни… «Еге ж, таки пощастило мені цього ранку, дуже пощастило», — думав я, розглядаючи ковдру.
Не випадково рябий парубок, давши чергу, помчав стежкою через озимину до криниці. У нього, мабуть, було два завдання: порішити мене і взяти із схованки вузлики. Два найпростіші завдання — убити людину й за одним заходом узяти сало та білизну.
Звичайно ж, тепер годі було й думати влаштовувати засідку біля криниці. Вони туди більше не прийдуть. Адже рябого вбито недалечко.
Ми, як і досі, нічого не знатимемо. Звідкіля, хто, коли завдасть наступного удару?
Глумський, насупивши брови, довго стояв коло воза, розглядаючи веснянкуватого парубка.
— Бачив я його якось із Горілим, — сказав він. — Немовбито помічничок… Лакиза… Не тутешній, зайда. Ти гукни Семеренкова. Він, коли працював на гончарні, либонь, з усіма горілівськими прихвоснями зустрічався.
Попеленко збігав по гончаря.
Той підійшов, похиливши голову і засунувши під пахву покалічену руку. Він кинув на убитого короткий погляд і зразу ж відвернувся.
— Упізнаєте?
— Ні. Нічого не знаю…
Він відповів поспіхом, жодного разу не глянувши на мене. Відчувалося — бреше.