Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
«Скоро полетять журавлі,— подумав я. — Наближається холод, і журавлі полетять з півночі, з білоруських боліт, курликаючи в темному небі. Хотів би я послухати журавлів… Дожити б!»
Село мовчало. Озимі клини, темна павутина стежок, кучеряві грядки капусти в Семеновому урочищі, кукурудзяне поле, де, мов свічки, стирчали огризки стебел, — усе було добре видно з кладовища. Мені здається, я міг би розгледіти й муху, коли б вона заходилася літати над селом у місячному сяйві.
За моєю спиною темніли хрести. На одному з них тріска, що відкололася, огидно й жалібно бриніла під вітром… Яка ж бо все-таки простора земля! Міліарди людей поховані в ній протягом сотень віків. А скільки закопали в цю війну… Але кладовища займають такі невеликі «п’ятачки» землі…
Якась темна цяточка стрибками перетнула кукурудзяне поле. Зупинилася коло самісіньких капустяних грядок. Заєць! Нашорошив вуха та й шугнув у капусту. Над одним з димарів гончарного заводика зметнулися темні й густі клуби диму. Видно, Кривендиха підкинула дровець.
До війни в такі осінні ночі, коли починали вивозити і шаткувати капусту, над селом довго не змовкали пісні. Бубніли бубни, бренькали мандоліни, вищали гармошки в руках підпилих парубків. Чи ж відродиться все це? Та й скільки хлопців повернеться в село?
…Ківш уже повис держаком донизу — отже, було близько третьої. Місяць пересунувся до краю села, озимина ще дужче посивіла від паморозі. Посеред ланів виникли білі калюжки. Туман просочувався з якихось непомітних баюр і вибоїн. Готувався до атаки.
Над ранок стало ще дужче підморожувати. Я страшенно змерз, сіпався під шинелею, щоб зігрітися. Ківш плив понад самісінькою землею, від осілого місяця падали довгі тіні, однак їх було видно тільки на узвишші, а низинки заповнював туман. Він розповзався в усі боки, його пасма тяглися переярками, як щупальця. От уже ні до чого був цей туман.
Місяць опинився аж край села. Його рух, коли він, зачервонівши, покотився над верхів’ями дерев, над смужкою безкраїх лісів, над хатами, став помітний на око. Туман, здавалося, виділявся тепер з кожної травинки. Село поволі зникало в пелені, я розрізняв тільки окремі мазанки, що стояли трохи вище. Варварину хату поки що було видно, але тин уже сховався в тумані.
На сході ледь помітно заясніло, виділилися з темряви смуги хмар. Звідти одразу ж ніби теплом потягло. А на протилежному боці все ще панувала ніч і зима.
Село вже зникло, тільки виступали кутики дахів, укритих памороззю. Місяць пірнув у білу смугу понад лісом та й погас. Я поклав на плече МГ і встав. Закінчив вартування… Чортів туман! Жаль було згаяного часу.
Я брів як у молочному киселі, такий густий і в’язкий був туман. Оглянувся — Гаврилів горб темнів важким громаддям. Раптом на сході хтось зробив різкий мазок рожевим. Крикнув півень, перший птах випурхнув із дерев на Гавриловому горбі і, ще напівсліпий, пролетів біля моєї голови, мало не зачепивши крилом — вітром ударило у вухо.
З вербової дороги я звернув на озимий клин. Не міг я не звернути. Надходив той час. Травинки озимини прикрасилися сіллю щедрої паморозі. Стежинку було видно тільки на три-чотири метри.
Я мало не зіткнувся з нею. Її наче виштовхнуло з туману. Вона злякано завмерла. Ми стояли одне супроти одного на вузькій стежці, що простяглася через озимий клин, я з кулеметом, а вона з коромислом на плечі. Погойдувалися відра… Мені було неприємно, що я налякав її. Вона й так була постійно насторожі, як птах. Я зійшов із стежки і усміхнувся.
Антоніна впізнала мене, обличчя в неї розгладилось. Відра здригнулися й попливли мимо по вузькій стежці. Зникли в пелені туману. Було чути, як, віддаляючись, поскрипують дужки на коромислі. А я й далі стояв посеред озимини… Яка ж бо тендітна й жалісна врода! Вона була як той тоненький глечик, що вже обточився на гончарному крузі, але ще був необпалений і міг зруйнуватися, зім’ятися від необережного дотику.
Я стояв і дивився вслід, нічого не бачачи, крім стіни туману. Якийсь неспокій не давав мені зрушити з місця. У згадці про струнку та високу дівчину в чорній хустці, що пройшла по стежці з коромислом на плечі, була незрозуміла мені неправильність. Я не міг збагнути, в чому тут річ. Я знов уявив, як Антоніна вихопилася а туману, як перелякалась, як гойднулися відра… Атож… відра! Вони гойднулися так важко, ніби в них було повно води. Та й коромисло провисало на плечі, вдавлюючись у пальтечко. Але ж вона йшла не від криниці, а до криниці!