Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Попеленко! — сказав я. — Коли ти нарешті виплюнеш галушку з рота?
— Звідки ви взяли, що у мене галушка? — здивувався він. — У нас пшеничного борошна нема й на понюх, а ви — галушку!
— То чого ж ти мимриш? Я тебе не питаю… ну, про те… Я тебе про інше питаю. Політично!
— Про Варвару політично?
Він навіть зупинився. Його лукавий ніс геть зросився потом — нелегко тягати повне озброєння.
— З Горілим вона була чи ні?
— А… Ну, це справа давня, — сказав він. — Звичайно, слід було б усипати їй перцю… Але ж треба й те зрозуміти, — Горілий був парубок при силі, у формі, при зброї… ось як ви! — закінчив Попеленко. — Жінки це дуже люблять!
Він знав, що начальству треба лестити, хитрий, чортяка. Ех, не було в нас у Глух арці «губи», посадити б його на перевиховання.
— Ти що ж мене з поліцаєм порівнюєш? — спитав я.
— Так я ж по чоловічій лінії, а не політично, — він відобразив на обличчі переляк.
— Вона його любила? — спитав я.
Попеленко знизав плечима і презирливо скривився, даючи зрозуміти, що на таку безглузду тему він, як людина серйозна, розмовляти не збирається.
— Та вона ж чула, як ти сказав про приїзд Абросимова! Ти що, не розумієш, про що йдеться, дурна твоя макітра? — вибухнув я, — Може, вона підтримує зв’язок із Горілим?
— А! — догадався Попеленко. — Так ви, товаришу Капелюх, і пояснили б мені ясно, а то все навідні питання задаєте…
— Ну?
— Товаришу Капелюх, чого б це вона знову Горілому коханкою була? Жінка вона тямуща, розуміє… Коли він чорну форму носив — інша річ… Ні! Тепер у нього в кишені від коника лапка… До того ж він на Семеренкову Нінку переключився. Мов півень перед нею гарцював. Було, на Справному як в’їде до села, а за ним охорона — справжнісінький тобі генерал фон фельдмаршал.
— Я тобі не про Семеренкову, — перервав я «яструбка», — Нінка про Абросимова не чула.
— Гм. — Попеленко почухав потилицю. — Ну що ж сказати ще про Варвару? Звичайно, я не можу їй рекомендації дати. Жінка! Хто її знає? Треба б допитати… Поліцаї були добрі мастаки допитувати. Про рідну маму розкажеш!
— Ми не поліцаї,— сказав я. — Ми так не можемо.
— Ясна річ, — згодився Попеленко. — Тут у нас слабке місце. Але політично правильно!
— Ось що ми зробимо, — вів я далі.— Встановимо нагляд.
— У нас в селі тепер стільки жінок без чоловіків, що ніякого нагляду не треба, усі одна за одною стежать, — промовив «яструбок». — Жінка без чоловіка — найкращий спостерігач.
— Звідки в тебе стільки мудрості, Попеленко? А якби хто городами пройшов уночі, невже допильнували б? Та й необов’язково особисто спілкуватися… Може бути «поштова скринька», «дубок», зрозумів?
— Який «дубок»?
— Де залишають записки. Умовлене місце
— Та воно то так, — сказав Попеленко. — Тільки яка Варварі користь від записок? Їй писанина ні до чого.
Ми піднилися на горб до Малясової хати, звідки відкрилося перед нами усе село, гончарний заводик і неозорість осіннього лісового моря.
— Встановимо нічне вартування, — промовив я статечно, наче цей мій новий задум не був наслідком повної відсутності чітких планів, наче він єдино можливий і найкоротший шлях знищити бандитів. — Ти непомітно стоятимеш на варті в самому селі, де-небудь під хатою.
— Можна під своєю? — спитав Попеленко. — Це ж близенько від Варвари!
— Можна.
Я оглянув довколишні поля та городи. Пануючою висоткою поблизу, звичайно, був Гаврилів горб, який чорнів за ніжною зеленню озимини. Під старими вербами на вершині горба виднілися силуети хрестів. До кладовища вела вузенька стежка. «Одвезти до Гаврила» — казали глухарчани. З Гаврилового горба добре було видно Глухарку і всі навколишні під’їзди й підходи до неї.
— А я там повартую, — сказав я, махнувши рукою у напрямку кладовища. — Звідти добре видно. Якщо запримітимо якогось зв’язкового, візьмемо його в кліщі. Я відріжу од лісу, а ти од села, зрозумів?
— На кладовище підете? — спитав Попеленко, трохи відсунувшись од мене. — Негарне місце.
Я й сам знав, що негарне. Ще до війни, коли я приїжджав на канікули з дев’ятого класу, здоровим уже лобурякою, ми з глухарськими хлопцями побилися об заклад, хто зможе піти до Гаврила уночі. Відомо було, що на горбі ночами блукав тінь самого Гаврила, величезного горбатого дядька в білому простирадлі, з бородою, що світиться. «Як Глумський, тільки вищий за дерева», — твердили хлопці. Ніхто з нас так і не наважився тоді сам піти до Гаврила.
Усе це було дуже давно. Відтоді ми надивилися дечого страшнішого, ніж бороди, що світяться…