Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Комменж користується доброю репутацією, проте тут, у госпіталі кармеліток, він експериментує, а набутий досвід застосовує там, де йому більше платять. У палаті перешіптуються про його амури з Лукрецією, але ті, хто вже побував в операційній, з цими плітками не погоджуються. Метр так кричить на Лукрецію, такими останніми словами обзиває її, що про якусь там любов і думати годі. «Любов… Що це таке?» — іноді думає Андрій. Чи можна вважати любов'ю ті незграбні залицяння до сусідської дівчини, з якою росли, ходили до школи, сварились і дружили?» Ні, то все дитячі забавки. Доля так повелася з ним, так: круто обійшлася, що, доживши до зрілого віку, він ще не пізнав справжньої любові. Як почалась війна, йому минав п'ятнадцятий. Хіба тоді був час думати про любов? А по тім… Ех, потім таке пішло… Дахау, табори Ді Пі, іноземний легіон і, нарешті, цей госпіталь…
— Андре, готуйся… — усміхнулась до нього Лукреція.
— Сьогодні?
— Так… Через півтори години. Ти другий у метра. Першою сьогодні у нас мати абатиса. Апендикси загострюються і в святенниць. — Лукреція розвела руками, сіла на ліжко й нахилилась до Андрія. — Але по секрету… Підозрюю, там діло нечисте, не в апендициті річ.
— А в чому? — озвався з сусіднього ліжка молодий француз, який лежав з роздробленим снайперською кулею стегном. Як і годиться справжньому французові, він ставився до Лукреції з підкресленою чоловічою цікавістю. Любив поговорити з нею про всілякі сороміцькі речі, проте розмова між ними велась завжди на грані пристойності.
— О, Божу, чи ти молився сьогодні? — лукаво запитала хірургічна сестра.
— Молився, а що?
— Ну, коли молився, скажу. Нашій абатисі будуть вирізати… Ой, ні, боюся!.. Скажу, а ти розплетеш на весь монастир. Тоді вже точно позбудусь місця. Вона й так мене терпить тільки тому, що метр Комменж…
— Про твої амури з метром відомо кожному другому жителю в Мо!
— А чому кожному другому? Хіба я не достойна того, щоб мною цікавились усі до одного? — грайливо усміхнулась Лукреція.
— Не заговорюй зуби, Лук. Кажи, що там з абатисою?
— Багато хочеш знати… І чого це чоловіки такі цікаві до всього, що стосується жінок? Сказати йому чи ні? — Вона знову схилилась до Андрія із змовницькою міною на миловидому обличчі. — Гаразд, скажу, але тільки тому, що Андре просить… Наша абатиса виходить заміж! Хоче бути стрункою, як газель, а тому вирішила зрізати все зайве сало. — Лукреція показала, де саме, і розреготалася слідом за Божу.
— А за себе, Андре, не бійся, я буду поруч з метром. Коли що, хапайся за мене. — Лукреція попрямувала до дверей.
— А за що хапатися, Лук? — спитав Божу.
— Тобі тільки за халат, а йому… — вона вколола Андрія лукавим поглядом, блиснула усмішкою і зникла за дверима. В палаті ще довго гомоніли й сміялися, перемиваючи кісточки Лукреції, абатисі й метрові.
— Слухай, Божу… По мене скоро приїдуть. Передай листа Лукреції.
— О, ти їй уже листи пишеш?!
— Та ні, це до адресного бюро в Парижі. Я розшукую знайомого.
— Добре, передам.
— Я хотів ще написати до Мюнхена. Як ти гадаєш, дійде мій лист, коли я не знаю номера будинку?
— А вулицю знаєш?
— Мюнхен, Фріденштрассе…
— Напиши точно прізвище, ім'я… — сказав сусід, що лежав по ліву руку. — Я колись так писав і лист дійшов. А можна просто на конверті поштареві написати. Так, мовляв, і так… Лежу в госпіталі, прошу розшукати давнього друга.
— Дякую… Мабуть, доведеться таки звернутися до поштаря.
Андрій дістав аркуш паперу, олівець, зручніше вмостився на подушці й почав писати: «Дорога Марто!» Поставив знак оклику і зупинився, замислившись. «Ні, так не можна, ще образиться. Хіба я можу так звертатися до неї? Краще починати з адреси. Прочитає… Зрозуміє хто… Тоді вже…»
«Франція. Департамент Сена. Містечко Мо. Госпіталь монастиря кармеліток. Андрій Гаркуша». Він знову замислився. Як звернутися до неї? І чому до неї, а не до старого Вольфа, з яким стільки довелося разом… Ні, цей лист до неї і тільки для неї.
«День добрий, Марто! Не знаю, чи правильно я роблю, що пишу цього листа вам? Адже доля звела нас лише на кілька годин і розлучила, можливо, назавжди. Ми не встигли ні познайомитись, ні подружитись, ні навіть поговорити як слід, а я, бачте, пишу вам і, мов давній знайомій, збираюся виливати душу. Чи потрібна вам моя сповідь, теж не знаю, але більше мені нікому писати, нікому сповідатися. Мабуть, наважуюсь поговорити з вами в листі тільки тому, що від тої нашої короткої зустрічі залишилось у мене тепле відчуття поваги й симпатії до вас. Скажу більше, я добре пам'ятаю той єдиний наш вечір, часто згадую ваші очі і в думках розмовляю з вами. Не ображайтесь. Мої розмови вам не можуть зашкодити. Ви їх не чуєте, ви так далеко… Повинен зізнатися вам ще в одній моїй зухвалості: я бачу вас у снах… Ви почали снитися мені ще там, на Сонгбо, в Індокитаї, але тут зі мною відбувається щось дивне, досить склепити очі, як я вже бачу вас. Я навіть питав у лікаря, від чого воно? Але наш ескулап, мосьє Комменж, тільки посміявся з мене і все звернув на весну: «Коли вже вам почали снитися дівчата, ваші справи, Андре, пішли вгору! Тепер житимете довго!» Його б. устами та мед пити…»