Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— І помиляєтесь, і ні. Нам справді так і не вдалося майже нічого дізнатися. Пані Анетта зникла, її викрали невідомі, й це, здається, все, що нам достеменно відомо.
— А це не могло бути інсценування? — несподівано спитав Крік.
— Що? — Я здивувався.
— В Анетти був контракт із «Варшавою» на найближчі чотири роки. У цьому контракті прописано досить великий штраф за достроковий розрив. Такий великий, що навіть усіх заощаджень Анетти б не вистачило, аби законно розірвати контракт. Може, вона вирішила розірвати його незаконно?
— У вас є якісь докази?
— Кілька місяців тому вона заговорила про те, що хоче народити дитину. Я сказав, що це неможливо, що це порушення контракту. Я не хотів втрачати найкращу співачку «Варшави». І ось тепер вона зникла. Я розумію, що ви приятелювали з пані Анеттою й вам важко подумати, що вона обдурила нас. Але в житті й не таке буває. І тут треба дивитися тверезо, щоб ваші вподобання не заважали встановленню істини.
— Хочу вас запевнити, що я, сумлінний слідчий, розглядав різноманітні версії подій. Серед іншого, думав і про можливість втечі пані Анетти з якихось причин. Але я мусив відмовитися від цієї версії. По-перше, така втеча від вас унеможливлювала для пані Анетти продовження кар’єри. Співачці неможливо виступати підпільно, криючись від вас. А співати вона дуже і дуже любила. Не уявляла свого життя поза сценою. По-друге, якщо людина збирається тікати, вона готується до цього. Наприклад, знімає з рахунків заощадження. Я перевірив, усі гроші на місці. Останній рух коштів був місяць тому, коли пані Анетта поклала на рахунок вісімсот рублів. Якась дивна підготовка для втечі.
— Однак вона забрала всі свої коштовності, які можна продати не за одну тисячу!
— Навіщо продавати коштовності, якщо можна просто взяти готівку? Зникли тільки ті коштовності, які були на столику. Чому пані Анетта не забрала прикраси з сейфа?
— А одяг? Як ви поясните, що зник майже весь одяг пані Анетти! Ними було набито кілька великих валіз! Навіщо викрадачам її одяг? Продавати вони його будуть? А ось жінці було б важко залишати улюблені речі! Чи не так? — спитав мене Крік.
— А зараз ми підходимо до того, про що я хотів би поговорити з вами. Останню добу я майже не брав участі у пошуках пані Анетти. Я міркував, чому наші здобутки такі мізерні. І поступово я зрозумів, що ми помилялися у головному.
— Це у чому ж?
— Ми думали, що це викрадення (як і спроба попереднього або як і вибух у готелі) — удар по вас, Бенціоне Менделевичу. Але ми помилялися.
— Помилялися?
— Так. Минуло вже скільки днів, а викрадачі досі жодним чином не проявилися. Якби вони били по вас, вони б зробили так, щоб про викрадення пані Анетти стало всім відомо. Вони б прислали до газет її скривавлені фотографії. Вони зчинили би скандал. Але нічого такого не сталося. Повна тиша. Про викрадення досі ніхто нічого не знає, всі думають, що вона лікується вдома. То в чому сенс викрадення? Може, у грошах? Але чому викрадачі досі не звернулися до вас із вимогою викупу, сподіваючись, що ви заплатите за свою найкращу співачку? Ніхто не звернувся. І це примушує думати, що, на відміну від минулих разів, це викрадення спрямоване не на вас, а лише на пані Анетту.
— Для чого її викрадати?
— У неї чудовий голос, і вона незвичайна жінка.
— Ви думаєте, хтось би ризикував переходити мені дорогу заради того, щоб слухати її чи злягатися з нею?
— Думаю, що так.
— Маячня!
— Я не хочу сперечатися. Але я буду перевіряти цю версію. І ось про це я хотів би поговорити. Мені здається, розгадка зникнення пані Анетти може критися у подіях десь річної давнини. Скажіть, останнім часом були якісь пропозиції викупити контракт пані Анетти?
— Пропозиції були завжди. У Анетти чудовий голос. Публіка зі всієї імперії приїздить до Одеси на відпочинок, відвідує «Варшаву» й підпадає під чари Анетти. Хоче чути її голос у своїх містах. Я був не проти гастролей, Анетта активно їздила всією країною. Але я не погоджувався, коли пропонували викуп контракту, щоб забрати її з Одеси.
— Хто пропонував?
— Найкращі антрепренери Петербурга та Москви. Були пропозиції з Казані, Нижнього Новгорода й Києва.
— Серйозні пропозиції?
— Досить серйозні. Про кілька з них я навіть міркував, але підвищував ціну, і охочі відступали.
— Ви не хотіли відпускати пані Анетту?
— Я хотів заробити на ній такі самі чудові гроші, як її голос. Якби сума мене задовольнила, Анетта б поїхала. Але потрібні мені цифри не пролунали.
— Антрепренери не підходять, бо їх цікавлять публічні виступи. А чи були приватні поціновувачі голосу, готові за нього заплатити?
— У неї було багато шанувальників.
— Хтось хотів, щоб вона співала лише для нього?
— Це б дуже дорого коштувало, Іване Карповичу!
— Ну хоч про ціну питали?
— Так, було кілька розмов.
— І хто були ці люди?
— Один фабрикант із Уралу, Кондров його прізвище. Він спитав ціну, потім довго торгувався, просив поступитися, але я не став.
— І що він?
— Нічого. Ні — то ні, поїхав до себе в Єкатеринбург. У нього там купа фабрик, копальні, залізниці. Дуже багата людина.
— Чому ж тоді не заплатив вам, скільки просили?
— Бо гроші поважає. Тому й багатим став, що не розкидається, а торгується, береже. Хотів собі забавку, не вийшло, пішов далі.
— Хтось іще?
— Та був один банкірський синок із Петрограда. Прийшов якось до мене, сказав, що закохався в Анетту і готовий заплатити, щоб контракт викупити. Я назвав суму, він аж закахикав. Але сказав, що заплатить. Почав гроші знімати в банку. Але потім примчав зі столиці його батько, анулював оборудку, заплатив мені тисячу за витрачений час, забрав синка і поїхав. Посадив його в божевільню, лікуватися, так той утік, прийшов до Анетти, почав пропонувати їй із ним тікати. Анетта сповістила Борю, той прихопив синка і відправив у Петроград. Звідти ще кілька тисяч прийшло, з подякою.
— То, може, знову він?
— Ні, він малахольний дуже. Щоб викрасти, треба все організувати добре. Людей найняти, транспорт, обміркувати. Не здатний він на таке.
— А як його прізвище?
— Нікіфоров. Його батько — відомий банкір у Москві.
— Ще хтось?
— Скотопромисловець Харламов із Царицина. Цей навіть свій пароплав на Волзі назвав «Анетта». Готовий був мою ціну заплатити, але просив розстрочку на два роки. Я не погодився, він поїхав. Теж був із тих, хто всю ціну ніколи не платить. Це для нього наче образа.
— Я бачу, голос пані Анетти мав невідпорну силу.
— Мав, але я не думаю, що хтось із них її викрав. Вони поважні й багаті люди, але вони б не стали починати війну зі мною. А війна буде неодмінно, щойно стане відомо, що Анетта у них.
— А якщо не стане?
— А для чого тоді її викрадати? Це як отримати величезний діамант і ховати його від усіх. У чому сенс? Кому це потрібно? — Крік закрутив головою. — Якщо Анетту справді викрали, про це неодмінно стане відомо. Не зараз, так за тиждень, місяць чи рік. І тоді ті, хто це зробив, змушені будуть дуже постаратися переконати мене не вбивати їх. Зовсім не факт, що це їм удасться. А поки я б залишив цю справу. Вона як абрикоса. Треба дати їй достигнути, і вона впаде просто в руки. Зараз можна й не стрибати.
— Я спробую.
— Вільному воля, Іване Карповичу. Але не забувайте — якщо ви знайдете Анетту, її контракт не буде розірвано. Вона відпрацює на мене чотири роки й тільки тоді зможе робити що захоче, — сказав Крік досить недобрим тоном.
— Я мушу сприймати це як підозру щодо мене? — спитав я чесно. — Ви думаєте, ми з пані Анеттою разом граємо в якусь гру?
Ми дивилися один одному в очі. Він витримав паузу.
— Ні, Іване Карповичу, я ні в чому вас не підозрюю. Аби підозрював, сказав би прямо й підтвердив би слова доказами. Та їх немає. І я не думаю, що ви б стали вплутуватися в таку небезпечну історію. Я просто нагадав, що контракт між мною і Анеттою діє і діятиме ще чотири роки.