Одіссея найкращого сищика республіки

з «Варшави» ми з Борисом поїхали на квартиру Анюти в одному з провулочків біля Французького бульвару. Дорогою Борис розповів, що відправив своїх людей купити найкращий букет і вручити співачці. Люди приїхали, консьєрж спав у кімнатці біля входу. Піднялися ліфтом, подзвонили у двері, їм ніхто не відчинив. Один хотів спитати консьєржа, торкнувся його, а той упав зі стільця. У калюжу власної крові. Його вдарили ножем у серце. Охоронці побігли до квартири пані Анюти, виламали двері, але всередині було порожньо. Одразу зателефонували Борису, той примчав, побачив усе на власні очі й поїхав доповідати панові Бенціону. — Вона не могла просто кудись поїхати? — А вбитий консьєрж?

— Просто збіг.

— Ні, її викрали. Вона відпустила покоївку, лягла спати. Потім викрадачі відчинили двері. Зайшли, схопили її в ліжку. На це вказують сліди борсання, скинута на підлогу ковдра і маска, якою пані Анетта закривала очі. Її викрали, — запевнив Борис.

— Ви точно знайшли всіх ворогів пана Бенціона? Може, хтось залишився?

— Точно. Ми прибрали всіх. А кого не прибрали, той не насмілиться навіть сіпнутися, не те що вкрасти зірку «Варшави».

— Тоді хто це зробив?

— Я не знаю. — Борис був розгублений.

Ми приїхали до будинку, і я спочатку оглянув тіло консьєржа. Вмілий удар, тверда рука. Прямо в серце. Удару завдали крізь віконце. Мабуть, консьєрж нахилився спитати, до кого гості, а отримав ножем. Потім його посадили так, щоб борода прикривала рану і всім здавалося, що він спав. Коли піднімалися, я наказав присвічувати ліхтарями, бо сподівався помітити щось на сходах. Але там геть нічого не було. Біля квартири я оглянув замок.

— Це наші виламали. Кажуть, наче цілий був, — сказав Борис.

Усередині було затишно і приємно. Три кімнати. Вітальня з роялем, спальня та щось на кшталт будуару. Ліжко у спальні було пом’яте, наче борсалися на ньому. На підлозі лежала маска для очей.

— А це що? — спитав я, піднявши з підлоги предмет, схожий на матерчатий чопок.

— Це — беруші, їх у вуха вставляють, щоб шум не заважав. Мабуть, пані Анетта і маску надягала на очі, і беруші у вуха встромляла, — пояснив Борис.

Я зазирнув під ліжко. Нічого цікавого. На столику біля ліжка помітив журнал. Серед іншого там були і мої пригоди. Принаймні розгорнутий він був саме на них. Мабуть, Анюта читала про мене перед тим, як заснула.

— Зникли коштовності пані Анетти. Не всі, а ті, що були поза сейфом, — сказав Борис. — Сейф нападники навіть не спробували відчинити.

Я обходив усю квартиру, шукав хоч якісь сліди, але грабіжники працювали досить чисто.

— Перевірити всіх візників. Грабіжників мусило бути кілька. Плюс пані Анетта, яку вони мусили в чомусь винести. Питайте, чи не бачили тут незнайомих візників або авто. А я поговорю з сусідами.

Сусіди нічого не чули й не бачили. Були перелякані, бо вже знали про смерть консьєржа. Про викрадення Анюти не знали, ми вирішили поки що тримати це в таємниці. Привезли покоївку. Вона розповіла, що Анюта, коли приїхала з лікарні, відпустила її, а сама збиралася влягатися спати. Покоївка твердила, що двері залишилися зачинені.

— Я ж сама зачиняла, ось ключ, — запевнила вона. Проста дівчина, виглядала пригнічено, але не викликала жодних підозр. Казала, що з Анютиної квартири пішла до батьків на Молдаванку, де і перебувала, поки за нею не приїхали люди Кріка.

— Ключ нікому не віддавали? — спитав я.

— Ні, нікому, що ви! — запевнила дівчина.

— А раніше?

— Ні, я ключ берегла!

— Може, допитати її? — пошепки спитав Борис. — І родичів.

— Не треба.

— Але ж викрадачі відчинили двері!

— Замок простий. Його б і я відчинив, — запевнив я. Але про всяк випадок наказав кілька днів послідкувати за покоївкою. У неї були чесні очі, та я любив усе перевіряти.

Наступні три дні ми з Борисом шукали й чекали. Перевірили всіх, хто міг би спробувати завдати удару по пану Бенціону. Опитали всіх візників і шоферів. Говорили з «ведмежатниками», яких могли найняти зламати замок. Я щовечора з ніг падав, але ми й на пів нігтя не наближалися до розкриття справи. Я дратувався, бо міг би вже відпливати на південь, а натомість дедалі глибше зав’язав у цій справі. Потім пан Бенціон запросив мене на зустріч. Я приїхав до «Варшави», мене привели до його кабінету.

— З вашого обличчя бачу, що сліду ви не взяли.

— Не взяв.

— Я відкликаю Бориса і всіх моїх людей.

Я здивовано подивився на Кріка.

— Якби ми знали бодай приблизний напрямок пошуку, я б не робив цього. Але я не можу стріляти просто в небо. Моїм людям є чим займатися, Борису теж. Якщо ви щось знайдете, якусь зачіпку, вказівку на те, хто викрав Анетту, ми допоможемо вам. Але доти Борис і мої люди будуть займатися справами Синдикату.

— Я залишаюся сам?

— Це ваше рішення. Можливо, ви хочете полишити цю справу й вирушити в заплановану подорож?

— Хочу, — кивнув я. — Але не можу. Не в моїх правилах відступати від нерозкритих справ. Та й залишити в біді пані Анетту я не можу.

— То ви продовжите розслідування?

— Так.

— Знаєте, Іване Карповичу, я не збираюся вас учити, але хочу сказати, що інколи треба вміти відступити. Не битися головою об стіну, а зробити кілька кроків назад і роздивитися. Часом помічаєш якийсь інший шлях. Або стіна, яка заступала вам дорогу, сама падає. Звісно, щоб досягати успіху, треба атакувати. Але не треба боятися відступити, коли ви не маєте шансів на перемогу. Вирішувати вам, але мені здається, зараз саме той випадок. Бо всі наші зусилля протягом останніх днів ні до чого не привели. Ми не просунулися вперед ані на сантиметр. Анетта просто зникла, і що з нею — ми не знаємо. Вона — окраса «Варшави», одна з найпопулярніших співачок імперії. Я б хотів її знайти, і я готовий зробити для цього будь-що. Але ми не знаємо, де шукати. Зовсім. Я не помиляюся?