Між орлами і півмісяцем

Того ж тижня Сірко, порадившись із Гомоном, мусив спровадити табуни коней у великолузькі села: Ушкалку, Хутір, Грушівку, Кут, Покровське, Перевізну Балку, Капулівку — чи на спольщинний утримок, чи й на дворовий-обійстяний — з умовою доглянути двох коней за третього. З кіньми таким чином скруту було розв'язано. Пішли на села як підсусідки й охочекомонні люди, відпустили й деяких козаків, в тім числі й звідних Сіркових братів, і лише джура Лаврик Гук, як не рвався, як не намагався податися до своєї коханої Настки, полишити Сірка не зміг.

Приправлені батови-обози: майно, зброю і збрую та гроші-кошт — Сірко передав за звичаєм, на велику радість старшим та знатнішим у Коші, скарбникові-гамазаникові. Приведені ним козаки і покозаченьці були вже в компутних сотнях, жили в спорожнілих ще з пізньої осені куренях, крім тих, що пішли у села і зимівники на захарчні підробітки, Сірко ж, хоч і знакомитий, лишився звичайним рядовичем без певного поки що призначення.

Він не нарікав, не ремствував, бо не пнувся до врядування. Шанували його тут за значні воєнні сукцеси на заздрість деяким із старшого й меншого поспольства у Війську низовому, середньому і верхньому Запорозькому. Однак шана та не приносила йому радості, бо чувся обманутим разом із гетьманом та його генеральними чільцями.

Якось цілий вечір, як уже все увійшло в озвичені колії, кошовий і січова старшина, як воду в сухий пісок ллючи, пили разом із Сірком оковиту, ніби запиваючи неписану угоду на невідоме подальше. Розсівшись за великими тесовими дельованими столами, вони розпитували його, «герцера», про бої і сутички, про смерть Тимоша, про Розанду та Сучавський замок-палац, про події під Жванцем та третю зраду хана, поволі судячи, гудячи й радячи йому щось своє, сперечаючись і доводячи. Сірко «доймився» і зрозумів, що немає більшого і небезпечнішого ворога в гетьмана Богдана за січовйків.

Він, за своїм звичаєм, не судив і не виправдовував Хмельницького ні за його потрактовки із воєводою Іваном Кобильським та Зам'ятнею Леонтьєвим через Григора Климова, що започалися ще по Корсунськім розгромі ляхів у Мошнах і Черкасах, ні за їхній кінець у Переяславі, хоч і був у душі проти багатьох його і тодішніх, і теперішніх дій.

Січові ж чільники не стримувались, крім писаря Дем'яна Барабаша, і говорили все недвозначно, прямо і різко, проклинаючи гетьмана, а воєвод обзиваючи перекинчиками і наймитами. Особливо нарікали вони на останні події, знали-бо вже і про посилку Данила Грека у свейське королівство, і про приїзд до Богдана у Переяслав нових послів із Москви — дворянина Артамона Матвєєва, стольників Федька Ладиженського та Родіона Стрешнєва, дяка Бредіхіна та піддячого Фоміна на вивідки і підготовку гетьмана і генеральних старшин та знатних до доброхітної клятви та присяги російському вінценосцеві на Євангелії...

Знали вони і про розсипку крулем відозви до всього українського поспольства, духовенства і козаків, в якій мова йшла про триєдину державу під скіпетром польської корони, і в тій державі, запевняв він, Україна буде зрівняна в правах із Польщею та Литвою. Знали і про приїзд і других посланців царя в особі тверського боярина та наглядача Василя Бутурліна і муромського окольничого та намісника Івана Алфьорова з думним дяком Ларіоном Лопухіним і цілим десятком стольників та сотників, одним стряпчим-кухарем, чотирма дворянами-вивідцями, двома товмачами й двомастами стрільців.

Знали і про те, що цар порізав зносини зі Стамбулом, а на хана напав удар від Богданових дій. Властиво, з їхньої мови виходило, що не цар, а, навпаки, султан порвав зносини з царем, хоч мав із ним домову не присвоювати України та не приєднувати її взаємно обома царствами до своїх територій. Вони були переконані, що ота «ураза» і хана, і султана та короля є причиною наїзду царських послів і стрільців у Переяслав кувати залізо, поки гаряче...

Із отих застільних п'яних розмов Іван Сірко за вечір зрозумів, що Січ не простить Богданові його зносин із Москвою. Січові старшини знали навіть про те, що отих других московських посланців зустрічав під Переяславом полковник Павло Тетеря із сотниками, отаманами та шестистами козаків при накрах і литаврах. Тетерю вони особливо не любили, як крулівського підісланника і зглядцю. Павлик, із їхніх слів, виголошував вівати зайдам, що заглушалися сальвами та пострілами із стрілецьких рушниць-цівок. А вже у Переяславі царських слів зустрічало духовенство на чолі із протоієреєм Григорієм, соборним екзархом, який, не послухавшись зверхника-митрополита Сильвестра, благословив посланців святою хрещеною водою і виголосив молитву за здоров'я і довголіття самодержця-царя, цариці та царедворців.

«Потопчуть заповіді Божі і в нас, створять і в нас світських тиранних кумирів, без яких не можуть жити»,— запевняли запорозькі вивідники, бо знали вони навіть, як і скільки дзвонили соборні дзвони Успіння Святої Богородиці, заки процесія ішла до міста, та що перед послами урочисто несли ікону Спасителя, а Богдан не міг — сам Бог не допустив! — переїхати гуди із Ржищева тонкою кригою.

Сірко дивувався, що старшини в Коші були добре обізнані з подіями у Молдові і Волохії, бо відали і про те, що Тиміш Хмель «відійшов у світ божий» на руках у закоханої в нього тещі, а Гелена — любка Богдана і Крайз — скарбник-наглядця не встигли отруїти Хмельницького, бо отаман Капуста і покійний Тиміш їх за кілька дзигарових годин випередили. Добре, видно, нюшкували в гетьмана запорозькі розвідники!..