12 польських есеїв

Однак Колаковський виступає проти такого розуміння нашої долі «в категоріях статичного міфу про Сізіфа», в дусі песиміста Камю. Що ж він може запропонувати? «Нам більше придасться хоч би біблійна легенда про Навуходоносора, який опустився до тваринного стану, намагаючись сам себе піднести до рівня Бога» («Чи диявол може спастися?»). Важко назвати це розрадою, це радше пересторога, і то така, що відгонить церковними проповідями, які закликають до покори й покути за надто сміливі мрії та вчинки. Ось так має покутувати інтелектуал, хоч, на щастя, трохи жартома.

Розійшлися шляхи інтелігенції й народу. Колись прометеївсько-соціалістичний етос (наприклад, у Польській Соціалістичній Партії) більше єднав «еліту» з «масами». Сьогодні інтелектуальна еліта часто поділяє думку щодо Сізіфового трагізму, притаманного людській ситуації, народ же шукає оптимістичної опори в Церкві і в своєрідному месіанстві.

Усе, зрештою, залежить від концепції людини: або вона вчинила первородний гріх, або ж вона – вовк іншій людині. В обох випадках слід стримувати її посягання на самоспасіння, її прагнення до свободи, яка виявляється свавіллям і обертається лише на зле. Але, в свою чергу, обидві ці концепції – що треба визнати, виходячи з дотеперішньої практики – недостатньо звертають увагу на життя пригноблених, убогих, упокорених, принижених, переслідуваних і тих, що страждають (хоч Іван Павло II і намагається змінити цю ситуацію). Ця сфера завжди була й подосі залишається цариною прометеївського соціалістичного етосу з його концепцією людини, що «не є від природи зла». І повернення до Руссо не варто розцінювати як заклик до тоталітаризму… Може, міф про Прометея і завершився, але проблема людства, що страждає, залишилась.