Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Це було влітку 2017 року. Коли ми туди прийшли, командир дозволив нам займати посади, які ми хочемо. Ні з кого з нас, дівчат, що прибули в батальйон, кулеметниць зробити не вдалося. Я вчилася стріляти з гранатомета і на певний час стала гранатометницею. Потім зрозуміла, що гранатомет — це не моє. Якийсь час виконувала обов’язки парамедика. У складі «Донбасу» ми потрапили одразу в Чермалик. І там мені доводилося і колоти, і крапати. Справлялась нормально, ніхто не скаржився. Згодом нам привезли безпілотник, і так сталося, що з ним мав працювати один хлопець, але щось не склалось у нього із цим дроном. А я розумію, що в нас така річ крута лежить, а ми її не використовуємо, і це дурість. Сама сіла, розібралася, вивчилася, пару разів передзвонила, проконсультувалась із досвідченими аеророзвідниками і тепер працюю з дроном в аеророзвідці.

Спершу, ще коли волонтером була, хлопці надто оберігали, на якусь позицію взагалі не дозволяли їхати, не пускали мене, все самі розвозили. Переживали за мене. Але це було лише на початку. Я ж уперта, просто брала і їхала. Потім іноді отримувала за це. Зараз це вже значно менше проявляється, але от таке трішечки бережне ставлення до дівчат усе ж є. Я не можу сказати, що це нас принижує чи утискає, — навпаки, це як вияв поваги до нас. Але кожна дівчина сама встановлює для себе пріоритети, і все залежить від твоєї поведінки. Якщо проявляти себе як беззахисна і слабка — так тебе і сприйматимуть, якщо ж триматися на рівних — тебе сприйматимуть, як бійця. Я усвідомлюю, що фізично слабша від чоловіків. Я не принесу два відра води за раз, наприклад, тому мені можуть допомогти ось так, у побутових питаннях. Я б не сказала, що це катастрофічно неправильно.

До воєнного побуту я звикала поступово, і переселитись у бліндаж було неважко. Нашим дідусям і бабусям, думаю, може, і в гірших умовах доводилося жити. Нашу позицію на Світлодарській дузі — «Бутон» — ми побудували повністю своїми руками, це таке наше, рідне. Це нескладно — наносити води, нагріти, є буржуйки — розпалив, і буде тепло. І нічого надміру складного в цьому немає. Була, щоправда, одна історія з вужем…

Це трапилося в Чермалику. Я тоді в бліндажі сама жила і прокинулась від того, що поряд хтось шарудить. Я думала, то миші — ми до них звикли, вони постійно в бліндажах живуть, можуть по голові часом пробігтись. Або жаби, ці теж постійно в бліндаж заглядають — у землі ж живемо. А цього разу діставала щось із медичної сумки своєї, знімаю її, а на мене падає вуж, який на ній лежав. Я почала кричати, вибігла з бліндажа, розплакалась. Зайшла «Відьма», моя посестра, і сміється: «Чого ти репетуєш? Це ж вужик маленький». Заспокоїлась, роздивилася його жовті «вушка». Він у мене потім повзав по бліндажу, назвала його Василіском. Так і жив певний час, був мені сусідом, а потім десь утік.

Найважче було переносити холод. Я дуже мерзну в суглобах, особливо ноги. Мене не лякає спека, жодна погода не страшна, крім холоду. Перемерзаю, і миттєво з’являється температура. Але то можна перетерпіти. Найстрашніше тут — втрачати побратимів. Я на все життя запам’ятаю упізнання наших хлопців після боїв 18 грудня 2016 року на Світлодарській дузі. Нас привезли у Бахмут, у морг, і це було дуже боляче — впізнавати тих, хто ще день-два тому був поряд із тобою. Один з наших побратимів, «Сім’янин»… Його коли привезли — не всі впізнали. Настільки в нього було страшне поранення обличчя… А може, просто хтось не хотів вірити і впізнавати, хоч я одразу побачила, що то — він.