Понтиїзм. Казки кінця світу

— Ну, ума, ти і даєш, — широка посмішка робить велике обличчя Зіни ще більшим.

— Та ладно тобі, всьо заладила ума та й ума. Ти сама вспомни, шо видєлувала, — з хитрою посмішкою відповідає Галка.

Зіна вдає, що щось таке «розпутне» згадала і ось-ось зашаріється. Вони грали в цю гру постійно — докоряли одна одній, весело перекидалися підколками, за якими часом вчувалася отрута. Галя, хоч і молодша від Зіни на п’яток років, була хитрішою. Принаймні, їй так здавалося. Галя вчащала до Зіниного чоловіка. Зіна, хоч і не була хитрою, але мудрості, або як казали «ума», їй вистачало ще трохи почекати. І без доказів не «начінать дєйствій», — нагадувала вона собі і гострила ножі, всміхаючись Галі.

У нас є кілька варіантів досягнення вашої мети. Перший, цілком легальний, одначе довший і більш витратний. Через поступове занурення нашого агента в їхнє середовище, створення психологічного портрету колективу і кожного члена окремо. Детальне вивчення бухгалтерії. А далі — поступове скуповування, крок за кроком, роз’їдаючи їх. Щоправда, буде потрібна суттєва фінансова підтримка — і для дослідження, і для вирішення адміністративно-правових питань. Однак у нас ще є другий варіант, набагато простіший. Хоч і коштує він небагато, але реально дає миттєвий результат. Гадаю, на тлі всіх цих балачок про війну десь там, ніхто не помітить маленького силового захвату. Треба буде тільки журналюгам проплатити.

М’ясний павільйон був реліктом давнішої епохи, коли все не так бігло, метушилося і не так швидко перебудовувалося, як дитяча іграшка-розкладайка. Це було одне з тих місць, де, вишукуючи шмат домашньої ковбаси, можна було вполювати на автограф зірки, яка в затемнених окулярах і темному капелюшку з розлогими крисами напитувала у продавчинь «дієтичне сало». Хоча такого і не було, але «умушкі» навперебій торохтіли, що тільки в них сало зі спеціально виведених фітнес- та антистрес-поросят.

Так повелося, що кожен, кого приймали в родину м’ясного павільйону, відразу ж ставав «умом» або «умою». Так вони називали одне одного, хоч були кумами, хоч ні, але це слово, як своєрідний пароль для втаємничених, об’єднувало їх. Одне слово, один секрет на всіх. Дітей своїх вони називали «умками» та «умочками».

Було багато спроб прикрити «М’ясну лавочку». Павільйон був ласим шматком для різних ділків — центр міста, величезна площа, архітектура модерну, якій, звісно, доведеться робити євроремонт. Кожну атаку загарбників відбивали городяни. Для них цей павільйон був, як поїздка на південь — щоразу і щороку тебе надурюють, а ти згадуєш, як було раніше, і віриш, що, може, колись ще буде так. Та й взагалі приємно, коли тебе називають «умочкою» за вдало вибраний шматок.

Кілька разів павільйон рятували художники, які часто приходили прогулятися між рядами. Вони вдавали, що надихаються виглядом пошматованої плоті, її особливими кольорами та вигадливими калейдоскопічними вкрапленнями сала. Однак умушкі знали, що насправді голодні художники приходили, як бездомні пси, просто прогулятися між рядами та внюхати забутий запах м’яса. Художників тут любили і часом підгодовували. Художники на знак подяки влаштовували перформенси, читали проповіді тілам мертвих тварин, обвішувалися тельбухами, вгризалися в сиру плоть, зшивали шматки різних тварин, кріпили ратиці до рук, поклонялися відрубаній голові свині. Робили інсталяції з сердець і язиків. Уми давали поради що з чим краще комбінувати і що схоже на анатомічну правду. Уми любили художників, бо їхні «посідєлкі та арт-карпаратівчікі» часто викликали скандали, на які зліталася преса. «М’ясну лавку» почали називати вмістилищем духу, храмом плоті й сучасного мистецтва. А якщо вже якійсь умі таланило засвітитися хоч на кілька секунд у якійсь телепередачі, то розмови тоді точилися місяцями.