Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Почасти це стало наслідком попередньої історії. На початку 1950-х років багато хто думав, що в майбутньому західні європейці зможуть та будуть колективно врегульовувати військові питання: на засіданні Консультативної асамблеї Ради Європи в серпні 1950 року француз Поль Рено навіть обстоював необхідність створення посади європейського міністра з воєнних питань. Але провал пропозиції щодо Сил європейської оборони (див. розділ 8) та приєднання Західної Німеччини до НАТО поклали край таким ідеям на десятки років; натомість Західна Європа зручно вмостилася під американською ядерною парасолькою.
Коли завершилася Корейська війна, а імперіалізм занепав, кожна західноєвропейська країна урізала свій оборонний бюджет. Після повалення комунізму військові витрати скоротилися ще більше. Під кінець 1980-х частка витрат на оборону в бюджетах держав — членів НАТО в середньому вже зменшилася до 3,4% ВНП; станом на 2003 рік Данія витрачала на оборону лише 1,6% ВНП; Італія — 1,5%; Іспанія — 1,4%[584]. Тільки французи та британці витрачали суттєво більше, хоча в жодному разі витрати не перевищували 5%: за історичними мірками, то були копійки.
Ба більше, жодні збройні сили Європи не були під «європейським контролем», і в осяжному майбутньому навряд чи цього варто чекати, незважаючи на проголошені у 2000 році плани щодо європейських «Сил швидкого реагування». Попри те, що впродовж певного часу існує посада європейського комісара із зовнішніх відносин, починаючи з Амстердамського договору його функції дублював (а відповідно, зменшував його владу) високий представник з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, який звітував лише перед Радою міністрів ЄС[585]. Й ані комісар, ані високий представник не мали жодних повноважень провадити власну політику, відряджати збройні сили, представляти зовнішню політику чи говорити від імені міністрів закордонних справ держав-членів, якщо тільки не отримали таку вказівку. Саркастичне запитання, яке в попередньому десятилітті поставив Генрі Кіссинджер — «Якщо я хочу зателефонувати Європі, який номер мені набрати?» — не втратило актуальності ані на дещицю.
Парадоксально, але ці обмеження — тобто те, що, незважаючи на свою територію та багатство, ЄС не був державою, а тим паче не становив великої сили — покращили його імідж, як усередині його кордонів, так і за кордоном. Принаймні щодо цього ЄС справді починав нагадувати Швейцарію — вмістилище міжнародних установ та співпраці, зразок «постнаціональних» стратегій вирішення проблем і соціальної згуртованості: не так мережу інститутів чи корпус законів, як набір цінностей — «європейських цінностей», — утілених у новій Хартії основоположних прав.
Якщо цінності та норми цієї нової Європи наприкінці ХХ століття були під тиском, то цей тиск походив не від вкорінених національних держав, яким традиційно, але помилково протиставляли європейську ідею. Натомість і ЄС, і його різноманітні держави-члени тепер опинилися перед безпрецедентною хвилею економічних і соціальних викликів, створених чинниками, на які вони переважно не могли впливати. Більшість із них так чи інакше були пов’язані з тим, що зазвичай стали називати глобалізацією.
У викликах глобалізації не було нічого особливо таємничого. Не можна навіть було сказати, що вони проявилися вперше: вплив нових швидкісних транспортних та комунікаційних мереж на світову економіку наприкінці ХІХ століття був принаймні таким же карколомним, як і зміни, котрі спричинили поява інтернету й дерегуляція та лібералізація фінансових ринків століття по тому. У нерівномірному глобальному розподілі переваг лібералізованої торгівлі також не було нічого нового — зокрема коли міжнародні торговельні режими так послідовно підлаштовувалися до інтересів впливових і багатих, наприкінці ХХ століття не менше, ніж до 1914 року.
Але з європейської перспективи останні перетворення у світовій економіці відрізнялися в одному важливому аспекті. Наприкінці ХІХ століття європейські держави лише почали розширювати свій вплив усередині країни: з часом багато з них будуть володіти, керувати чи регулювати великі сектори економіки. Державні видатки, які покривалися за рахунок нових прогресивних податків, кардинально зросли: частково щоб оплачувати війни, але дедалі більше заради того, щоб обслуговувати потреби в соціальному забезпеченні та добробуті, за які держава тепер переймала відповідальність.
584
На Уельському саміті НАТО у 2014 році держави-члени зобов’язалися зупинити скорочення витрат на оборону й намагатися досягнути (або підтримувати) витрати на рівні 2% від ВВП (як того вимагає Альянс) до 2024 року. З 2014 року витрати більшості європейських держав — членів НАТО на оборону зросли. — Прим. пер.
585
Щоб уникнути цього дублювання, Лісабонським договором було введено нову посаду — верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ та політики безпеки, який очолював Європейську службу зовнішньої дії (European External Action Service) і водночас був віце-президентом Єврокомісії. Посаду комісара із зовнішніх відносин було скасовано. — Прим. пер.