Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Як засвідчує приклад суду, доволі опосередкований та часто непередбачуваний спосіб, у який поставали інститути Союзу, мав свої переваги. Дуже мало правників чи законотворців навіть із найбільш проєвропейських держав європейського «ядра» були готові поступитися власною юридичною перевагою на місцевому рівні, якби від них цього очікували б негайно. Аналогічним чином, якби виборцям окремих держав Західної Європи запропонували чітко проартикульований «європейський проєкт», у якому цілі та інститути Союзу було б описано як такі, якими вони постали пізніше, його точно відкинули б.
Тож перевага європейської ідеї в післявоєнні десятиліття полягала саме в її розмитості. Як і «зростання» чи «мир», з якими вона тісно асоціювалась в уяві її поборників, «Європа» була надто благодатною, щоб викликати дієвий опір[580]. Ще на початку 1970-х, коли президент Франції Жорж Помпіду вперше абстрактно заговорив про «Європейський Союз», міністр закордонних справ Мішель Жобер якось запитав свого колегу Едуара Баладюра (майбутнього прем’єр-міністра Франції), що саме це означає. «Нічого, — відповів Баладюр. — І в цьому його принадність». Сам Помпіду зневажливо визначав його як «туманну формулу… щоб уникнути доктринальних суперечок, які нікуди не ведуть»[581].
Звичайно, саме ця розмитість формулювань у поєднанні з надмірно деталізованими законодавчими директивами ЄС і створила демократичний дефіцит: європейцям важко перейматися Союзом, суть якого так довго була незрозумілою, але який водночас, здавалося, посягає на кожен вимір їхнього існування. Однак, попри всі його вади як системи непрямого урядування, Євросоюз має деякі цікаві й оригінальні якості. Можливо, рішення та закони й ухвалюють на трансурядовому рівні, однак впроваджуються вони національними урядами і завдяки їм. Усе має бути зроблене за згодою, тому що інструментів примусу не існує: ані євросоюзівських збирачів податків, ані євросоюзівських поліцейських. Отож ЄС — це втілення незвичайного компромісу: міжнародного урядування, яке здійснюють національні уряди.
Зрештою, оскільки Європейський Союз не має ані засобів, ані механізмів, щоб не дати державам-членам порвати одне одного на шмаття, саме його існування робить думку про це дещо абсурдною. Перша світова війна вже навчила її переможців, що була надто високою ціною в обмін на політичні чи територіальні переваги, але знадобилася Друга, щоб той самий урок засвоїли переможені. Однак лише те, що третя війна в Європі стала б катастрофою і, напевно, останньою, не означає, що вона не могла розпочатися, принаймні в перші післявоєнні роки.
Проте під кінець століття еліти й інститути Європейського Союзу були такі переплетені та взаємозалежні, що збройний конфлікт хоч і не можна було виключити, але уявити його собі стало якось складно. Ось чому «Європа» була об’єктом таких бажань з боку країн-кандидатів на кшталт Латвії чи Польщі, шляхом утечі з їхнього минулого та страховкою їхнього майбутнього. І, за іронією долі, саме через це лідери самого Європейського Союзу виявилися до безглуздя безпорадними, коли опинилися перед справжньою війною на Балканах.
Його ганебна поразка у випадку Югославії[582] нагадує про те, що Європейський Союз — заручник недоліків своїх чеснот. Через те що Союз не був державою, він міг об’єднати близько 450 мільйонів людей у єдину, довільну спільноту, викликавши напрочуд незначний опір. Та оскільки він не є державою — а його громадяни насамперед віддані країні, де вони живуть, законам якої вони підкоряються, мовою якої говорять і де сплачують податки, — ЄС не має механізму для визначення чи забезпечення своїх безпекових інтересів.
Це не означає, що «Європа» не має спільної зовнішньої політики. Навпаки, Європейська спільнота та її наступник Євросоюз протягом багатьох десятиліть надзвичайно ефективно просували й захищали свої інтереси на міжнародних майданчиках та від зовнішніх конкурентів. Але ті інтереси від самого початку визначалися в переважно економічних — або, точніше, протекціоністських — термінах. Європейські міністри економіки та комісари з питань торгівлі вступали в прямі бої з Вашингтоном щодо податкових пільг для американських експортерів чи обмежень на імпорт європейських товарів.
Більш суперечливим було те, що ЄС також дуже успішно боровся за те, щоб зберігати високі зовнішні тарифи на захист субсидованих європейських фермерів, обмежуючи відкриту торгівлю, наприклад, такими товарами, як цукор, на шкоду фермерів в Африці чи Центральній Америці[583]. Але тимчасом як окремі держави — члени ЄС — навіть найвпливовіші — були раді перекласти на Брюссель відповідальність за відстоювання їхніх економічних інтересів у Світовій організації торгівлі та інших інстанціях, найголовніший атрибут будь-якої сучасної держави вони залишали для себе. Європейський Союз не мав армії.
580
Стаття 3 (I) «Конституції для Європи» Жискара визначає цілі Союзу як «просування миру, його цінностей та добробуту його народів».
581
Цит. за: Andrew Moravscik, The Choice for Europe (New York, 1998), p. 265.
582
Її саркастично передбачив тодішній держсекретар США Ловренс Іґлберґер, який спрогнозував, що європейці «напартачать, і це буде їм уроком».
583
Не тільки ЄС надавав своїм фермерам субсидії на шкоду іншим. Він був навіть не найбільшим порушником: Норвегія, Швейцарія, Японія та США роблять більші виплати в перерахунку на душу населення. Але ЄС здавався лицемірнішим. Тимчасом як Брюссель проповідує чесноти всьому світу, його власні дії часто доволі вибіркові. Східні європейці, яким наказали прийняти й ухвалити цілу бібліотеку правил ЄС, навряд чи могли не помітити, як часто уряди західноєвропейських країн звільняли себе від цих самих правил.