Після війни. Історія Європи від 1945 року

Зрештою, оскільки Європейський Союз не має ані засобів, ані механізмів, щоб не дати державам-членам порвати одне одного на шмаття, саме його існування робить думку про це дещо абсурдною. Перша світова війна вже навчила її переможців, що була надто високою ціною в обмін на політичні чи територіальні переваги, але знадобилася Друга, щоб той самий урок засвоїли переможені. Однак лише те, що третя війна в Європі стала б катастрофою і, напевно, останньою, не означає, що вона не могла розпочатися, принаймні в перші післявоєнні роки.

Проте під кінець століття еліти й інститути Європейського Союзу були такі переплетені та взаємозалежні, що збройний конфлікт хоч і не можна було виключити, але уявити його собі стало якось складно. Ось чому «Європа» була об’єктом таких бажань з боку країн-кандидатів на кшталт Латвії чи Польщі, шляхом утечі з їхнього минулого та страховкою їхнього майбутнього. І, за іронією долі, саме через це лідери самого Європейського Союзу виявилися до безглуздя безпорадними, коли опинилися перед справжньою війною на Балканах.

Його ганебна поразка у випадку Югославії[582] нагадує про те, що Європейський Союз — заручник недоліків своїх чеснот. Через те що Союз не був державою, він міг об’єднати близько 450 мільйонів людей у єдину, довільну спільноту, викликавши напрочуд незначний опір. Та оскільки він не є державою — а його громадяни насамперед віддані країні, де вони живуть, законам якої вони підкоряються, мовою якої говорять і де сплачують податки, — ЄС не має механізму для визначення чи забезпечення своїх безпекових інтересів.

Це не означає, що «Європа» не має спільної зовнішньої політики. Навпаки, Європейська спільнота та її наступник Євросоюз протягом багатьох десятиліть надзвичайно ефективно просували й захищали свої інтереси на міжнародних майданчиках та від зовнішніх конкурентів. Але ті інтереси від самого початку визначалися в переважно економічних — або, точніше, протекціоністських — термінах. Європейські міністри економіки та комісари з питань торгівлі вступали в прямі бої з Вашингтоном щодо податкових пільг для американських експортерів чи обмежень на імпорт європейських товарів.

Більш суперечливим було те, що ЄС також дуже успішно боровся за те, щоб зберігати високі зовнішні тарифи на захист субсидованих європейських фермерів, обмежуючи відкриту торгівлю, наприклад, такими товарами, як цукор, на шкоду фермерів в Африці чи Центральній Америці[583]. Але тимчасом як окремі держави — члени ЄС — навіть найвпливовіші — були раді перекласти на Брюссель відповідальність за відстоювання їхніх економічних інтересів у Світовій організації торгівлі та інших інстанціях, найголовніший атрибут будь-якої сучасної держави вони залишали для себе. Європейський Союз не мав армії.