Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Гузар, імовірно, розчарував усіх. «Праві» досить швидко зрозуміли, що церковно-політичний альянс із УГКЦ — це не той «єдиний фронт», який вони собі уявляли. Українська ідея, звичайно, важлива для УГКЦ, оскільки її історична доля пов’язана саме з цим народом, але місія церкви несумісна з політичною пропагандою. Та й націоналізм у тому травмованому вигляді, у якому він існував в українському політикумі, із його реваншизмом і месіанізмом, чужий для людини християнського світогляду. Спроби поставити церкву на службу ідеології, нехай і близької та симпатичної, спричинили внутрішній протест. У цьому Гузар був гідним наступником Андрея Шептицького, якого, до речі, ідеологи українського націоналізму щосили намагалися «привласнити», приписуючи йому націоналістичні настрої.

«Подумаємо, хто ми є поза ідеологіями, бо ідеологія — це те, що нам нав’язує якась сила. А до усвідомлення того, ким ти є, мусиш прийти самостійно. Ідеологія, нав’язування способу думання — це може мати якийсь результат, але нетривкий і не завжди передбачуваний», — каже Гузар у своїх інтерв’ю. Націоналізму він зазвичай протиставляє патріотизм: «Біблія вчить нас патріотизму. Націоналізм не може бути християнською чеснотою, тому що він не є досконалим, робить людину дещо обмеженою, адже націоналіст любить лише своє». «Праведний гнів», ідеологічні ін’єкції ненависті, із якими доводилося мати справу й Шептицькому у ставленні українців до поляків, і Любачівському у стосунках із православними, і Гузару, на глибоке переконання всіх патріархів були дорогою в нікуди. Шлях до процвітання України, утвердження національної ідеї мав пролягати через самоосмислення й формування твердого наміру бути собою. Нічиїм коштом. Тому доктрині націоналізму, у якій українська ідея час від часу підміняла собою Бога, Блаженніший постійно протиставляв ідею патріотизму — любові до себе й свого, яка не тільки не виключає, але підтримує і живить повагу до іншого.