З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
— Ти можеш пройти через усе це і бути щасливою. Я збираюся бути щасливою, коли…
— Коли що?
— Нічого, не переймайся.
Про бажання нікому не можна розповідати, інакше вони не здійсняться.
Ми вийшли з лісу і вже бачили наші подвір’я.
— Що ж, веселого Різдва, Обрі, — сказала Бріджет, обіймаючи мене.
— Веселого Різдва.
Передріздвяного ранку ми снідали чорничними кексами і гарячим шоколадом. День напередодні Різдва завжди здається найдовшим днем у році. Я грала в настільні ігри і дивилася кіно з моїми кузинами, але продовжувала виглядати у вікно. Мені хотілося снігу. Якби пішов сніг, це означало б, що чари Різдва працюють, як і має бути.
На вечерю бабуся приготувала яловичу вирізку з горошком і картопляним пюре.
Потім треба було йти до церкви, тож я вдягнула своє червоне плаття. Тітка Кетрін накрутила гарячою плойкою волосся Медісон, Сарі, а потім і мені також. Вона припідняла кучері шпильками і зав’язала зверху чорну стрічку, що було дуже схоже на пов’язку.
— Ти маєш чарівний вигляд, — сказала мені тітка Кетрін. — Біжи збирайся.
Я вдягнула гарне пальто і тонкі чорні рукавички. Це справді приємне відчуття — знати, що ти вся така гарненька. Правда, я не розуміла, як зможу висидіти всю месу, знаючи, що, коли повернусь, тут може бути мама.
Їхати довелося трьома машинами. Меса була страшенно занудна. У програмці я прочитала, що ця меса також називається Урочисте нічне чування Різдва.
— Що таке чування? — пошепки запитала я в бабусі. Чудово, що бабуся вважає, що це нормально, коли діти питають про щось у церкві.
Вона прошепотіла у відповідь:
— Чування — це коли ти не спиш і спостерігаєш. Мається на увазі, що ми мали б усю ніч чекати на Ісуса.
Думаю, я зрозуміла ідею чування, хоча й не передбачалося, що Ісус нам покажеться.
Усі в маминій родині були католиками, але тато був баптистом, тому батьки брали нас на пресвітеріанські служби. Тож я сиділа і просто слухала молитви. Я, звісно, знала «Отче наш», але інші молитви все ж трохи відрізнялися. Від тепла, гарної музики і м’якого світла свічок мене стало хилити на сон, але я була готова їхати додому. Мама може бути там, коли ми приїдемо.
Коли ми повернулися до бабусиного дому, я не могла сказати, чи з’явилася за час нашої відсутності ще одна машина, бо їх і так було багато, але нашого старого авто точно не було. Може, вона приїхала іншою машиною. Я поперед усіх злетіла на ґанок, розчахнула двері і забігла всередину. Засапуючись, я оглянула усі кімнати на першому поверсі, але її ніде не було.
Серце шалено гупало, коли я стояла біля дверей і намагалася вирівняти дихання.
— У чім справа, люба? — запитала тітка Мелісса, яка зайшла зі сплячою Клої на руках.
— Та ні, нічого. Гм… На добраніч. Веселого Різдва. Я йду спати.
Підйом сходами був повільним і довгим. Ще лишалося завтра. Вона могла б приїхати завтра. Вона мусила.
— Обрі, сонечко, пусти Саванну першою. Вона така схвильована і так цього чекала.
Я також чекала. Добратися нарешті до подарунків, які аж висипаються з-під ялинки! Я чекала, поки всі попрокидаються, поки мама зробить каву, поки ми з Саванною з’їмо пластівці, які нам зовсім не хотілося їсти. Здається, що я ніколи не дістануся до цих подарунків.
— Уже Різдво. Вставай, серденько, — бабуся легенько потермосила мене.
— О, — сказала я. — О!
Я скинула ковдру на підлогу і вистрибнула з ліжка. Побігла сходами вниз.
Поглядом пробіглася по родичах, які пили каву й їли пісочний пиріг. Її все ще не було.
Мене наздогнала бабуся з халатом і шкарпетками в руках.
— Цього ранку холодніше, ніж ти думаєш, — сказала вона, поки я вдягалася.
— Сонечко, іди сядь біля мене, — попросила тітка Мелісса.
Я сіла на бильце дивана поруч із нею. Вона витягла моє волосся з-за коміра халата, про що я не потурбувалася, коли вдягалася.
— Візьми трохи мого пирога, — запропонувала вона, даючи мені тарілку. Я відділила малесенький шматочок і з’їла.
Стіл підсунули до стіни, і він тепер стояв навпроти ялинки. На ньому було три фотографії: Саванни, тата і мами. Біля фото тата й Саванни стояли свічки. На стіл поклали кілька листівок і маленьких подаруночків.
Я дивилася на це і наказувала собі нічого не відчувати.
Цього ранку я виконувала всі дії автоматично — мої руки робили те, що мали робити. Я розгорнула подарунки. З’їла пиріг. Випила гарячий шоколад. Обіймала й цілувала родичів у відповідь на їхні обійми й поцілунки.