З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
— Твоя мама збирається поїхати у Джорджію, щоб побути з татовою родиною.
Коли я закотила очі, бабуся додала:
— Вони хочуть, щоб вона знала, що вона все ще частина їхньої сім’ї.
Я почула бабусю, але не повірила їй. Для мами важливо показати мені, що вона — все ще частина моєї сім’ї, а не чиєїсь іще. Хоч що там собі думала бабуся, мама мала приїхати. Вона мусила.
Зазвичай я не надто переймалася своїм зовнішнім виглядом, але у п’ятницю перед Різдвом, коли почали з’їжджатися родичі, мені хотілося мати якнайкращий вигляд.
Коли я повернулася зі школи, одразу помила голову і висушила її феном, щоб волосся було пишне й гладеньке. Це забрало багато часу, бо я ніколи не робила цього раніше. Потім я зібрала волосся в хвіст і зав’язала блакитною стрічкою. Бабуся купила мені до Різдва нове червоне плаття, тож я вдягнула його з чорними парадними черевичками.
Перед тим, як спуститися вниз, я зупинилася перед дзеркалом. Мама, коли приїде, точно помітить, як я виросла.
— Це плаття для різдвяної служби, — зауважила бабуся, коли мене побачила.
— Я хочу вдягнути його зараз, — відповіла я.
Для всіх було би краще, якби бабуся просто сказала, що я маю гарний вигляд.
Бабуся увесь день куховарила. Хотіла підготуватися, щоб полегшити собі життя на наступні кілька днів.
Я зазирнула у миску з зеленим, жовтим і сірим місивом.
— Що це? — запитала я.
— Шпинатно-артишоковий соус, — відповіла бабуся. — Тобі не сподобається.
Задзвонив дзвінок. Я не могла добігти до дверей так швидко, як хотіла. Я відчинила двері.
То була не вона.
Це були дядько Девід, тітка Кетрін і їхні діти — Медісон і Тодд.
Я відчула, що усмішка покинула моє обличчя.
— Веселого Різдва, Обрі, — сказала тітка Кетрін.
— Веселого Різдва, — повторила я. — Заходьте.
Тітка Кетрін зайшла в будинок і легенько й ніжно мене обійняла. Потім настала черга дядька Девіда стискати мене.
— Ти так гарно вдягнута, — зауважив він.
— Хотілося бути гарною для вас, — відповіла я.
Очі дядька Девіда шукали мої очі. Я відвела погляд.
Медісон і Тодд дивилися на мене так, ніби я була хвора. Вони не обійняли мене і не побажали гарного Різдва. Я намагалася пригадати, скільки їм років. Чотирнадцять і дванадцять?
До дверей підійшла бабуся, і обіймів і побажань стало набагато більше. Потім вона побачила, що я стою трохи осторонь. Мабуть, вона відчула мій настрій зараз-скрутить-шлунок, бо сказала:
— Обрі, допоможи мені занести усі перекуски у вітальню.
Це були звичні бабусині хитрощі — щоб я була чимось заклопотана. Я пішла на кухню і стала переносити перекуски.
Коли наступного разу задзвонив дзвінок, прийшли тітка Мелісса, дядько Стів і моя кузина Клої, якій було всього лиш чотири. Знову повторилися обійми. Я придивлялася, чи немає ще когось на ґанку, але там нікого не було.
— Усе добре, Обрі? — запитав дядько Стів.
— О, так, — відповіла я, повільно зачиняючи двері. Я лиш зауважила, як багато холодного повітря потрапило всередину.
Усі прийшли привітатися з новоприбулими, і було ще більше обіймів. Обійми були повільні й важкі, а не легкі й радісні. Усі думали про тих, кого тут не було.
Ніби забувшись, Медісон схопила Клої і стала її крутити. Клої сміялася.
Я намагалася прочитати усмішки на обличчях дорослих, щоб побачити, чи вони справді щасливі, чи їхні усмішки приховують сум. Хоч у коридорі було багато людей, і мій лікоть був майже притиснутий до дядька Стіва, я почувалася, ніби мене від усіх відділяють десять футів. Між нами була невидима стіна.
Я тихенько прокралася до дверей і визирнула на вулицю.
Її все ще не було.
Я на кухні в бабусі. Маленька. Стою біля двох довгих ніг, чіпляюсь за джинси і мну тканину в кулачках. Я виглядаю між колінами і хихикаю. Дядько Девід вдягає капелюх Санта-Клауса і ховається по інший бік ніг. Коли я знову визираю, він починає кривлятися, і я сміюся.
Ці ноги — мамині. Вона простягає руки і піднімає мене догори. Дістає з тумбочки чашку соку, я п’ю, і мене починає хилити на сон. Мама пригортає мене до себе, і я лежу в неї на руках, як немовля. Вона до всіх говорить — до бабусі, тата, дядька Девіда, тітки Кетрін; Медісон грюкає якоюсь шумною іграшкою. Мама переносить мене до вітальні, ми сідаємо на дивані поруч із мерехтливою ялинкою, але мої очі заплющені, і я засинаю…
Наступними прийшли тітка Лінда, дядько Даґлас і мої кузини-підлітки Макс, Ендрю та Сара, але вона не прийшла.