З любов’ю, Обрі

У суботу ввечері ми пішли по ялинку. І я не маю на увазі, що ми кудись поїхали. Ми вдягнулися, пішли в ліс і стали приглядатися до дерев. Тітка Мелісса здавалася найбільш упевненою щодо того, яка саме ялинка нам потрібна, тож вона й приймала остаточне рішення, а дядько Девід і дядько Стів зрубали дерево, використовуючи невелику сокирку і пилку.

У ряду було три невеличкі ялинки. І коли наше деревце впало, я думала про те, чи ялиночки-сусідки не будуть за ним сумувати.

Ми поволочили ялинку додому, і у вітальні почалося дійство її встановлення. У приміщенні вона здавалася більшою. А я думала про деревця, які лишилися в лісі.

Коробки з прикрасами, принесені з горища, чекали в коридорі. Ніхто не розглядав іграшки, бо всі були заклопотані або встановленням ялинки, або приготуванням гарячого шоколаду на кухні, щоб всі могли зігрітися після вулиці. Тож я сама відкрила коробки, дістала кілька кульок і тихенько пішла до вхідних дверей.

Я б сказала, що самій іти увечері в ліс — не надто вдала ідея, але я не збиралася заходити далеко і пам’ятала дорогу. За кілька хвилин я дійшла до свіжого зрубу і двох самотніх ялинок. Поклала кульки на землю, переконана, що в місячному світлі знайду їх без проблем. Стала на коліна перед пеньком і торкнулася свіжозрубаного дерева. На пальцях було щось липуче. Блискучий фіолетовий сироп. Живиця.

Я підняла кульки і стала розвішувати їх на ялиночках.

— Гей! — почула я голос.

Обернулася.

— Привіт, Бріджет, — сказала я.

— Що ти робиш? — запитала вона.

— Прикрашаю, — відповіла я.

На обличчі Бріджет з’явився вираз, як у мами, коли вона каже: «Де твої рукавиці? Повідморожуєш пальці!».

Я повісила останню кульку, витягла з кишені рукавиці і вдягнула їх. Вираз на обличчі Бріджет знову став нормальним.

— Я хотіла побажати тобі веселого Різдва, поки ми не поїхали, — сказала Бріджет. Вони збиралися на Різдво до родичів. — Але побачила, що ти йдеш із будинку. Я кликала тебе, але ти не чула, тому я пішла за тобою.

— Я справді не чула, — спробувала виправдатися я.

— Я принесла тобі подарунок. Веселого Різдва!

Бріджет тримала пакунок. Я взяла його. Мабуть, вона сама запаковувала, бо червоний і золотистий папір був нерівно зігнутий.

— О, дякую. А я ще нічого тобі не приготувала, — зізналася я. — Я ще не купувала подарунків.

— Усе нормально. Мама брала мене зі собою на закупи. Це всього лиш книжка. Розпакуєш пізніше, — Бріджет обернулася, щоб подивитися на ялинки. — Вони такі милі з прикрасами.

— Треба вертатися, — сказала я. — Поки дорослі не переполошилися.

— Так, я не мала б бути так пізно в лісі, — погодилася Бріджет. Трохи постояла, а потім додала: — З тобою все гаразд, Обрі, правда?

Я рушила в напрямку будинку, Бріджет пішла за мною.

— Ти сердита через Різдво?

— Мама сказала, що Різдво цього року може принести тобі більше суму, ніж радості. Мені було б важко радіти, коли насправді сумно.