З любов’ю, Обрі
- Автор: Лафлер Сюзанн
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-289-5
- Переводчик: Наталія Ясіновська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «З любов’ю, Обрі». Краткое содержание книги:
— Мамо, — видихнула я. Вона ніколи б мене не почула, таким слабким був мій голос.
— Дозволь її побачити! — тепер мама майже кричала. — Ти не можеш ховати її від мене!
Але саме бабуся про мене піклувалася. Саме вона згадала про мене, знайшла мене і щодня переймалася тим, чи в мене все добре. Мама також не повинна на неї кричати.
Тепер вона тут. Вона повернулася до мене.
Це мало щось означати.
Ступні нарешті відклеїлися.
— Я йду! — я доклала всіх зусиль, щоб закричати, але легесенькі слова попливли геть, поки я бігла вниз.
Я стояла у дверях кухні, кліпаючи від яскравого світла.
Бабуся видавалася розлюченою, коли мене побачила. Її обличчя було яскраво-червоним, очі блищали, губи міцно стиснуті.
Але мама вже пішла мені назустріч.
У неї також було червоне обличчя й вологі очі. Її шкіра була втомленою і сильно натягнутою, хоча раніше була м’якою й ніжно-оксамитовою, а її темне волосся, завжди довге й гарне, тепер було коротке й жорстке. Я не впізнала також ні її одягу, ні чорної зимової куртки.
Вона зупинилася, коли підійшла до мене. Поправила моє волосся. Коли мамині пальці торкнулися моєї шкіри, вона ніби пробудилася після довгого сну.
Мама дивилася на мій шрам. Про який ніколи не зможе забути, який ніколи не зможе не бачити.
— Мамо, — знову промовила я.
— Дитинко, — відгукнулася вона, притягуючи мене ближче до себе. Моє обличчя загубилося в її куртці. Вона не пахла мамою, пахла затхлістю й димом. — Вибач. Вибач мені.
Я знайшла нірку в куртці і притиснула носа до маминого светра. Вдихнула глибше і нарешті почула мамин запах — лавандового мила, яке завжди було в нас у ванній. Я стала плакати. Вона була тут, справжня, нарешті.
Але, окрім полегшення, було ще щось — щось темне й важке, що ховалося у моєму шлунку і глибоко в грудях. Мій плач не був плачем, коли ти знаєш, що відтепер усе зміниться на краще. Це було завивання, вивільнення того, що все ще болить, болить так, що не можеш думати. Я припинила думати і все це полилося з мене, вологе й шумне.
Бабуся забрала мене від мами. Сказала м’яко:
— Ходімо, Обрі, ходімо нагору.
Вона підштовхнула мене до дверей. Коли я виходила, мама опустилася на стілець і сховала обличчя в долонях.
— Бабусю, — сказала я.
— Я знаю, дорогенька, знаю.
Її рука вела мене до сходів, у мою кімнату, а потім вона вклала мене в ліжко.
Уранці бабуся постукала в двері моєї кімнати. Я вже прокинулася, лежала на животі, одне вухо притиснула до подушки, а іншим слухала тишу в домі.
— Час збиратися до школи, — сказала бабуся.
— Але ж… — почала я.
— Вона спить, — перебила мене бабуся. — А тобі треба йти до школи.
— Але… може, я…
— Мама буде тут, коли ти повернешся, — сказала вона.
Моє мовчання говорило за мене.
— Я обіцяю, — сказала бабуся, кладучи руку мені на плече. — Я нікуди її не відпущу.
— Як я можу знати? — запитала я.
— Чи дозволила я тобі піти?
Я втиснула голову в подушку.
— Ну добре, досить. А тепер збирайся.
Бабуся пішла. Я встала і вдягнулася.
Вона повернулася через десять хвилин, щоб перевірити, чи я збираюся, і побачила мене біля зачинених дверей гостьової спальні.
— Ходімо, — сказала вона.
Унизу бабуся спостерігала, як я натягаю зимові речі, і вручила мені гарячий, запакований у фольгу сніданковий сандвіч.
— Твій обід у наплічнику, — сказала вона.
Я заціпеніло стояла біля дверей.
— Ми сьогодні поговоримо — вона і я, — сказала бабуся. — Коли ти повернешся, усе буде не так, як минулої ночі.
Я стенула плечима.
— Гаразд. Я… Я буду в школі, так що, якщо щось…
— Усе буде добре. Побачимося після школи, — сказала бабуся і перевела погляд на вікно. Я також подивилася і побачила, що під’їжджає автобус.
Дуже повільно я йшла газоном.
— Обрі! — покликала Бріджет. Вона поспішала, щоб мене наздогнати. Я не повернулася і не привіталася. Вона зупинилася біля мене.
— Що таке? — запитала Бріджет.
— Моя мама тут.
Після найдовшого у світі шкільного дня автобус нарешті привіз мене до бабусі.
Старе авто, те, що раніше було татовим, стояло на заїзді.
— Ммм, па, Обрі, — сказала Бріджет.
Вона підійшла зі мною до старої оранжевої машини. Я поклала руку на багажник. Він був брудним, і на рукавицях лишився шар бруду.
— Це означає… Вона приїхала тебе забрати?
Я терла рукавиці об джинси, щоб спробувати їх відчистити. Я ковтнула.