З любов’ю, Обрі

Ще з попередніх зимових відвідин бабусі я пам’ятала, що сніг у Вермонті глибший і сухіший, ніж у Вірджинії. Як і обіцяли, сніг продовжував падати. Я пробиралася крізь кучугури на подвір’ї хвилин зо п’ять, коли відчинилися двері сусідського будинку, і вийшла Бріджет, також готова з’їжджати на санках.

— Добре, що ти тут. Зараз вийде вся моя сім’я, — сказала вона. — Через дорогу є чудова гірка. Ходімо.

Ми дочапали до гірки і кілька разів з’їхали. Але з’їжджати по свіжому снігу було важко.

— Щось не дуже добре виходить, — сказала я.

— Скоро прийде тато. Він підштовхне нас, і тоді все буде добре.

Ми видерлися на гірку і стали чекати. Незабаром прийшла і сім’я Бріджет. Мейбл міцно тримала тата за руку — так вона могла перестрибувати через кучугури, поки тато ніс її надувні санчата. Мама Бріджет тримала на руках пухкенький пакунок — Денні, у якого вже порожевів ніс.

— Підштовхни нас, тату, — скомандувала Бріджет.

— Це так ти просиш, щоб для тебе щось зробили? — запитав він.

— Будь ласка! — закричали ми удвох.

— Зараз, — сказав тато Бріджет.

Бріджет перша всілася на свої санчата, тримаючись за ручки. Тато поклав свої руки на її і став бігти позад неї. Коли санчата розігналися, він відпустив, і Бріджет зі щасливим криком полетіла вниз.

Наступною була я. Він біг за мною, а коли відпустив, я полетіла, міцно тримаючись за ручки. Моє серце також набирало швидкості. Унизу я врізалася в Бріджет. Ми засміялися. За хвилину, з вереском, у нас в’їхала Мейбл. Коли вона нарешті зупинилася, її очі були великі й нажахані.

— Ще! — закричала вона.

Ми з Бріджет витягли її зі снігу. Кожна з нас тягнула її за руку в рукавичці, ми поспішали піднятися на гірку.

Доріжка втрамбувалася, стала гладенькою і ковзкою, тож тепер ми з’їжджали швидше. Спускаючись з гірки, я була по-справжньому щаслива. І з кожним спуском мій захват ставав усе більшим. Я не просто з’їжджала з гірки. Я їхала до Різдва. Різдво — це час, коли збирається родина і здійснюються бажання. Це був саме той час, про який говорила бабуся: ми приїхали до неї після смерті дідуся, і все потроху налагодилося. Якщо мама чекала нагоди, то Різдво й було тією нагодою. Мусило бути. Я їхала назустріч мамі.