Вакансія на вбивцю
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-54-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вакансія на вбивцю». Краткое содержание книги:
Під час проведення кінофестивалю «Молодість» знаходять задушеною юну симпатичну акторку. Здавалося б, безглузда смерть! Відсутність мотиву робить розкриття вбивства проблематичним, та коли до розслідування долучається відомий журналіст Авенір Дейкало, у зловмисника зникають шанси уникнути викриття. От тільки чи є душогубцем той, на кого так промовисто вказують докази?
Відповідь знайти непросто, бо один кримінал тягне за собою інший — не менш страшний. Розгадати ребус можете спробувати і ви, прочитавши новий роман авторки детективних романів киянки Наталі Паняєвої, а ми гарантуємо карколомну інтригу, динамічний сюжет і вкрай несподівану розв’язку!
— Майоре, підніміться, будь ласка, на сьомий поверх, — загудів у вухо схвильований голос Івана Рудька. — Ми знайшли номер, у якому вбито жінку.
— Знайшли? — Дементій підвівся. — Іду.
Майор вискочив з кабінету, пробрався крізь юрбу й піднявся ліфтом на сьомий поверх. Туди ж ринули за ним кореспонденти й фотографи. Однак Іван Рудько припустивши, що саме так і станеться, виставив чотирьох охоронців на сходах і біля ліфта, аби перекрити цікавим вхід до коридору. Журналісти, звісно, обурювалися, тож Миколі Дементію довелося запевнити всіх присутніх, що скоро озвучить заяву для преси. Потому він підійшов до Рудька.
— Ну? — нетерпляче запитав.
— Тут не вистачає шнура від завіс. І я знайшов дві намистини. Схоже, вони належали вбитій, — була відповідь.
На обличчі Миколи Дементія з’явилася переможна посмішка.
— Ось тепер ми, здається, справді вийшли на слід. Чий це номер?
Підійшов Фельцман:
— Тут мешкає Павло Дзюбенко. Відомий телережисер з Харкова. Він провів кілька днів у Харкові й повернувся лише сьогодні вранці.
— Виходить, учора номер був порожній?
— Так.
Майор увійшов до номера і заходився уважно оглядати його.
— А намистини?
— Під диванчиком. Я вирішив залишити їх там до вашого приходу, — відзвітував Іван Рудько.
Оперативники посунули диванчик. На килимі лежали дві рожеві намистини. Дементій нахилився і став, не торкаючись, розглядати їх.
— І все? Більше ніде немає?
— Немає. Очевидно, під час боротьби намисто розірвалося й розсипалося по підлозі. Ці дві намистини вбивця просто не знайшов, коли прибирав у номері. Крім того, зник шнур від завіс. — Іван Рудько підійшов до вікна. — Ось, подивіться, тут тільки лівий, правого немає.
— Сфотографуйте намистини, — наказав майор. — Перевірте їх на відбитки пальців. — Він повернувся до Фельцмана. — Номер, звичайно, був зачинений, поки пан Дзюбенко перебував у Харкові? І попри те, хтось тут побував. Це можливо?
Фельцман знизав плечима:
— Практично ні, але, ймовірно, комусь до рук випадково потрапив універсальний ключ. Іноді прибиральниці залишають їх у дверях, коли прибирають номери.
— Перевірте всю кімнату на відбитки пальців, — наказав Дементій. — Це, зрозуміло, забере багато часу, але мені потрібен кожен знайдений відбиток.
Він повернувся до Фельцмана:
— Ви могли б переселити пана Дзюбенка до іншого номера? Мої люди повинні будуть опечатати цей номер, після того як закінчать тут працювати.
Директор кивнув:
— Я обов’язково влаштую пана Дзюбенка.
Іван Рудько і Микола Дементій вийшли з номера.
— Необхідно будь-що розшукати Калача, — сказав Дементій. — Я дам оголошення в пресу, на телебачення, нехай надрукують його у вечірніх газетах, дадуть у новинах. Але це на той випадок, якщо ми не знайдемо фотографа раніше.
— Добре, — сказав Іван Рудько. — Продовжувати діяти за тією самою схемою, тобто ми шукаємо його, бо він може допомогти в розслідуванні?
— Так, — відповів майор, — дайте його словесний портрет, але жодних фотографій. Поки я розмовляю з журналістами, приведіть сюди Євгена Гиренка, треба перевірити, чи впізнає він намистини. Покажіть їх і черговому адміністраторові. — Микола попрямував до журналістів, які нетерпляче чекали обіцяної заяви. Після короткої промови він запитав: — Хтось із вас, панове, знає фоторепортера Геннадія Калача?
Почулися дружні смішки, і телерепортер провідного київського каналу кинув з іронією:
— А хіба тут є хто-небудь, хто його не знає? Навіщо він вам, майоре?
— Ми вважаємо, він може допомогти нам у розслідуванні, — обережно відповів Дементій, — бо перебував на сьомому поверсі у той час, коли загинула жінка.
Телерепортер озирнувся на колег:
— А хтось бачив Геннадія сьогодні вранці?
Ніхто не відповів. Усі перешіптувалися і перезиралися, але, схоже, ніхто таки не бачив Калача.
— А може, хто-небудь із вас знає, де він зараз? — запитав правоохоронець.
Один із фотокореспондентів, високий стрункий білявець, доволі невпевнено повідомив, що Геннадій живе десь на Подолі. Майор уважно слухав.
— Ви не пам’ятаєте назву вулиці?
Той заперечно похитав головою:
— Ні, не знаю. Кілька днів тому я зустрічав старого алкаша в барі, він тоді ще сказав, що має жінку десь у районі Подолу.
— Калач може нам суттєво допомогти, — Дементій намагався говорити байдужим тоном. — Коли побачите його, перекажіть, що я хочу з ним побалакати. Якщо ж ми не знайдемо його до п’ятої години, прошу вас опублікувати в газетах і дати в новинах оголошення: невеличкий текст з повідомленням, що нам терміново потрібно його розшукати.