Полювання на чорного дика

— Ластівочко, може, трав’яного чаю трохи вип’єш? Тобі треба негайно до лікаря… — мовив, заводячи авто.

Ліза важко ковтнула клубок, що усе ще стояв їй у горлі.

— Мабуть таки вип’ю чаю, — силувано усміхнулася вона, наливаючи з термоса до розкладного горняти трохи запашної рідини. — Ти не хвилюйся, любий! То усе винні… оті не дуже свіжі устриці, якими ми пообідали в Руані!

— Устриці були свіжі, кохана. Ти, напевно, з’їла їх усмак… — проказав Марко, витираючи своєю хустинкою її, наче дитину.

Вона справді лукавила, бо устриці були надсвіжі! Щойно виловлені, приправлені лимонно-м’ятним соком та морською сіллю.

Ліза шморгнула носом, усміхнулася, дістала із сумочки маленьке срібне дзеркальце і взялася підмальовувати зблідлі вуста помадою. Одним із тих відтінків, які він любив найбільше, — ніжно-сливовим, звабливим, що робив і без того її прекрасні, витончені риси обличчя чіткими, яскравими, приголомшливо вродливими.

Скоро до її щік повернувся здоровий колір та рум’янець. Коли ж дісталися готелю, свіже альпійське повітря і трав’яний чай повернули їй добре самопочуття. Вперлася — до лікаря не піде.

І ось тепер вона зовсім почувалася добре… По-дитячому солодко спала, обійнявши край подушки.

Бретелька Лізиної нічної сорочки трохи зсунулася з плеча, мереживо відхилилося, оголюючи звабливі, округлі груди.

Марко торкнувся губами її чола. Жару не було. І зрадливого холодного поту теж.

Він полегшено видихнув. Вкрив її. Стулив очі, подумки шепочучи дев’яностий псалом.

«Не буду боятися жахіття вночі, стріли, що летить вдень, язви, що блукає в пітьмі… моровиці, що чинить згубу свою опівдні…»

Мертві тіла Елізабет та Марго на секційних столах стояли перед очима. Немов застигло те кляте видиво у мозку!

Поволі підвівся, сів. Намагаючись не розбудити Лізу, одягнув теплий халат, босими ногами намацав капці.

Думка була ідіотською, але, напевне, тільки це зараз поверне його до тями. Нечутно вийшов зі спальні, а далі — з апартаментів, замкнувши двері на ключ, вкинув його до кишені. М’який персидський килим, що встеляв коридор готелю «Людвиг Баварський», робив його кроки майже нечутними.

Унизу з-за своєї конторки на нього з подивом зиркнув нічний портьє — причепурений і прилизаний, при повному параді, наче на дворі не глуха ніч, а білий день. Німці — вони такі… завжди, за будь-яких обставин елегантні та акуратні. Підхопився, вибіг з-за дерев’яної стійки — чи, бува, не сновида їхній постоялець.

— Гере Макміллан? — покликав несміливо. — Усе гаразд?

Марко кивнув.

— Усе добре, не турбуйтесь. Вирішив пройтись, подихати нічним повітрям.

— Гере Макміллан, надворі прохолодно… — ввічливо зауважив портьє.

— Нічого страшного.

— Як бажаєте, гере Макміллан… Головне — не застудіться. Або ж, коли повернетеся, я заварю для вас чашку альпійського чаю. Можу додати крапельку «Ягермейстера»… коли бажаєте, — запопадливо додав він. — Усе за рахунок закладу…