Полювання на чорного дика

— Маркусю, я знову вагітна!

Розслаблена посмішка застигла на Марковому обличчі.

— І ти ще вважаєш мене нерозсудливим! — прошепотів їй у шию. — Чому ж ти одразу не сказала про свої здогади, Лізо?

— Бо мене так нудило і я боялася, що ти про все сам здогадаєшся і не візьмеш мене до Баварії! — відказала вона.

— По правді, — гмикнув Марко, — я ж не зовсім туман, як ти гадаєш. Дорогою у мене майнула така підозра… Але ти ж завела — устриці, устриці… І зрештою, я не думав, що ти вирішиш таке приховувати від мене… Але ж, Лізонько, не можна так!

— Що не можна?

— Візьмеш — не візьмеш… Ну, ти як дитина! І до того ж зараз… Я ж не знав… Ми так із тобою… аж занадто… Так і нашкодити можна, я гадаю…

— Усе добре! — солодко потягнулася вона. — Такого занадто не буває… Я цікавилася… Запитувала у свого лікаря. Нічого ми не нашкодимо… Я почуваюся прекрасно, я абсолютно здорова і народжу тобі ще одну здорову дитину! — ствердно проказала вона. — І я б дуже хотіла, щоб цього разу то був хлопчик… І взагалі, Марку, коли ти перестанеш бурмоситися, ми могли б усе повторити знову… — прошепотіла вона йому на вухо. — Ти такий пристрасний сьогодні!

— Моя ненаситна жінко! — тихо розсміявся він, вимикаючи нічника.

— Ми тут… наче у раю… — прошепотіла у темряві Елізабет десь біля його шиї, — Маркусю, правда ж тут, у Баварії, чудово?

Він нічого не відповів, пригортаючи її до себе. Бо примарний рай от-от мав скінчитися. Зрештою, сюди, до Баварії, він приїхав не раювати і те, що Ліза поруч із ним, у ліжку, і вони мають на двох цей час і таку фантастичну новину, — справді милість Божа.

Ліза знову подарує йому дитя! Господи… Іноді Марко роздумував над тим, чим заслужив у Бога таку ласку в той час, коли десятки, сотні інших його побратимів давно зогнили у сирій землі, стали порохом…

Він не збирався тягнути Лізу із собою до Баварії. Але на тому настояв старий лисяка Корнуелл. Перед тим, стараннями контори, Шведа серед небагатьох британських журналістів-міжнародників поспіхом акредитували для участі у важливому дійстві, що ЗО вересня мало відбутися у Мюнхені.

Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен напередодні особисто зібрав усю нечисленну журналістську братію обраних для короткої розмови, щоб дати настанови й отримати запевнення, що жодної агресивної тези, жодного натяку, жодного речення, яке провокуватиме німецького лідера ні під час прес-конференції, ні потім у британській пресі не з’явиться.

— Тільки замисліться, джентльмени, наскільки жахливою, фантастичною та неправдоподібною є думка про те, що ми маємо сидіти тут у себе, рити траншеї та приміряти протигази лише тому, що в одній далекій країні посварилися між собою люди, про яких нам нічого не відомо! — патетично вигукнув Чемберлен. — Ще більш неможливим виглядає те, що вже принципово вирішена сварка може стати предметом війни! Тож, будьте ласкаві, стримуйте свої емоції! Це моє особисте до вас прохання!