Полювання на чорного дика

— Дмитрику… — мовив Марко шведською тихо, щоб не злякати малого, повторив знову: — Дмитрику… впізнаєш мене? Це я… я, твій батько!

На якусь мить хлопчина застиг, немов обдумував почуте, та потім покинув мітлу, крутнувся і прожогом кинувся до таверни.

— Мамо! Мамо! Мамо…. — почулося з-за прочинених дверей. — Мамо! Ходіть сюди! Там батько! Там батько приїхав!

Кілька миттєвостей, поки Марко стояв, не сміючи й кроку ступити далі, видалися йому вічністю…

Вона була такою ж прекрасною, як і завжди. Сяяла тим же, подібним до північної зорі, світлом. Її біляве волосся, як і раніше, вибивалося з-під мереживного чепчика дрібними кучериками. Стан, затягнутий у тугий корсет, тепла хустина, перехрещена на грудях, щоб приховати усю ту розкішну жіночу принаду під нею від стороннього ока.

То була його Єва!

Вона наблизилася, якусь мить вдивлялася у його обличчя, немов побачила перед собою привида. Несміливо провела рукою по його колючій, неголеній щоці і вустах.

— Це ти, Марку! — прошепотіла здавленим голосом. — Я знала… Я знала, що ти живий. А мені казали більше не чекати на тебе… казали, що тебе вже на світі немає…

— Так, я живий, Єво! — прошепотів він їй у відповідь. — Це справді я…

— Наш король програв московському цареві війну, — мовила вона знову, і сльози покотилися з її очей. — Казали, там була бійня… поле, червоне від крові… Казали, усіх козаків вирізали. А кого взяли у полон, то закатували страшними тортурами. Та я вірила, що ти живий!

— Так, Єво… Я живий! — знову повторив Марко, пригортаючи її до себе.