Полювання на чорного дика

— Ти що, насправді купався? — запитала вона знову.

Марко розстібнув піжаму. Влігся біля неї.

— Так, — відповів він, — подумаєш… поплавав туди-сюди!

— Марку? — таким самим збентеженим тоном перепитала Ліза. — Кінець вересня надворі! Альпійське озеро… Вода, мабуть, крижана…

Далі присунулася ближче, вдихнула повітря, торкнулася його губ своїми губами, а потім їх облизала.

— Що за присмак? Маркусю… Ти випивав?

— Так, випивав. Чай з «Ягермейстером», — коротко відповів він, загортаючи її в обійми.

Вона вмить відчула прохолоду його шкіри, провела пальцями по мокрому волоссю.

— Маркусю… Та ти ж крижаний!

— Я хочу тебе! — прошепотів між поцілунками. — Лізо…

Вона більше не розпитувала і не сперечалася.

Всотуючи гарячим зі сну тілом прохолоду його шкіри, а вустами смак «Ягермейстера», що залишився на його губах, потонула у Маркових обіймах і поцілунках, обплела його собою, наче лоза, розчинилася під вагою його тіла, злилася з ним в єдине ціле.

В голові промайнула остання, сповнена сенсу думка. Навіть не думка, а подив з того, що колись могло бути інакше. Що тоді, у номері вишуканого варшавського готелю «Брістоль», де сталася їхня перша з Марком шлюбна ніч, вона соромилася оголити перед ним своє тіло; що від його поцілунків вона блаженствувала і ніяковіла одночасно, що кожен його дотик видавався їй таким непристойним і жаданим…

Її ж виховала на добротній консервативній британській моралі тітонька Мег. Як же могло бути інакше! Леді не годиться те, леді не годиться се… У ліжко до чоловіка — тільки у довгій нічній сорочці, застібнутій на усі ґудзички аж до шиї! Ніяких новомодних мереживних комбінацій, ніякого оголеного тіла… Це непристойно! Розпусно! Негідно добропорядної англійської леді!

Але тоді у варшавському «Брістолі» вона була вже далеко від тітоньки Мег і її старомодних настанов. Тепер вона належала тільки йому, Маркові! Душею і тілом! Тоді, як і зараз, вона танула, наче віск, у його обіймах, просякнута його коханням.

Наскрізь. Назавжди. Навік.

А він не зупинявся, не зважав, ліпив, творив із неї Жінку; цілував її груди, пестив її стегна, дарував таку безсоромну ніжність і відчуття, про які вона раніше не підозрювала, про які і думати не могла…

Дивувалася, що раніше могла жити, мріяти про нього, не знаючи його таким. Що, мабуть, отак кохалися в Едемському саду перші люди ще до гріхопадіння, коли не усвідомлювали власної наготи.

А потім у неї під серцем зародилося інше життя, часточка Марка і її самої — Маргарита…

— Я кохаю тебе, — промовив він, цілуючи її вуста.

— Усе ще? — розсміялася вона.

— ЗАВЖДИ.

Якийсь час Елізабет вдивлялася в Маркове обличчя, наче то було обличчя незнайомця, хоч вона знала його, здається, до найменшої рисочки. Провела кінчиками пальців по «гусячих лапках» біля очей, по чолу і щоках.

— Що? Постарів? — гмикнув він.

— Не кажи дурниць, Маркусю, — промовила у відповідь вона, цілуючи його очі, — нічого ти не постарів. Просто дивлюся на тебе. Ти… найпрекрасніший чоловік, якого я коли-небудь могла б зустріти…