Полювання на чорного дика
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #4
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-439-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Полювання на чорного дика». Краткое содержание книги:
Щоб замирити мілітарні настрої Гітлера, лідери світових держав погоджуються у Мюнхені на ганебний компроміс. Герой роману, як і його славні прадіди, незважаючи на підступи совєцької агентури, продовжує боротися за свободу своєї бездержавної нації, шукаючи будь-яку можливість розхитати міць московського диявола.
А історія тим часом робить нове коло. І невивчені колись її уроки доведеться вивчати нам, сучасним українцям…
— Нічого, — Марко стомлено потер очі, — я й сам би вам зателефонував. Тільки-но зайшов додому. Так, вона погодилася й усе підписала. Гадав, буде істерика, сльози… та все обійшлося. Вона, на диво, виявила більше розсудливості, ніж я сподівався.
— Отже, почнемо потроху освоювати червону павутину, — проказав Селфрідж. — А що там з?.. Усе гаразд?
— Так, букет подаровано.
— Отже, тепер лише справа часу, коли усе почнеться.
— Так, — промовив Марко, — і я не маю жодного сумніву щодо фіналу цієї п’єси… Хіба що наші німецькі друзі раптом захочуть виявити порядність… Та це якось малоймовірно…
— Чудово, — промовив Селфрідж, — я трохи хвилювався, але тепер можу прийняти ліки і спокійно вкладатися спати.
— Добраніч…
Швед стомлено всівся на стілець і якусь мить дивився невидющим поглядом перед собою.
Отже, справу зроблено. Тепер потрібно просто чекати. Чекати… Це завжди найважче. Але те, що Сталін включився так енергійно, додавало впевненості, що фінал може бути цілком передбачуваним і той самий Сталін руками своїх підручних доведе гру до логічного завершення.
За якийсь час бунтівного маршала Тухчевського, а разом із ним й інших офіцерів керівного складу Червоної армії може буде знищено як німецьких шпигунів, як фізичну загрозу самому вождю та державному устрою СРСР…
Найкумедніше те, що у Кремлі годі й шукати більш пронімецької людини, ніж Сталін. Хіба не він вітав співпрацю з Німеччиною від моменту смерті Леніна? Його бачення не змінилося й тоді, коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконання у необхідності дружби з Берліном.
Та коли навіть він і здурів у прагненні безроздільної влади новітнього диктатора, то у будь-якому разі для української справи це може піти тільки на користь. Українці й самі можуть шукати союзу з Німеччиною, як того вимагає історичний момент й тверезий прагматичний розрахунок. Якою б неприємною й небажаною не видавалася співпраця з Третім рейхом, німцями та усім їхнім ресурсом, просто гріх не скористатися можливістю!
На цей союз треба погоджуватися в усіх аспектах, а надто у військовому, щоб українські вояки могли отримати у німецькій армії гідний вишкіл та опанувати воєнне ремесло. Як же інакше, без зброї, неуками можна вибороти свою державу?
Марко добре знав, що Євген Коновалець не був у захваті від можливої військової співпраці з німцями і повсякчас наголошував, що усе те може виявитися примарною ілюзією. Більш ніж обережно до такої можливості ставився й еміграційний уряд УНР, й натомість ратував за розбудову власних, суто українських військових формувань…
Господи… за які гроші?! Де узяти необхідні фінанси, щоб ті українські військові угрупування можна було створити?
Навіть добуте ним тарнорудське золото давно кануло у забуття… Пішло на допомогу українському підпіллю, емігрантським колам, оперативну роботу спецслужби, кур’єрів і зв’язкових, на вироблення потрібних документів, ба навіть на банальні хабарі при перетині кордонів.
Усе, що від скарбів Святої Маргарити Шотландської залишилося на згадку, — дорогоцінна брошка із смарагдом, яку взяв самовільно для Елізабет. Вона іноді пришпилювала її до коміра пальта чи скріпляла нею хустинку.
Більше нічого… усе розійшлося на бездонні потреби української справи. То чому б сьогодні не скористатися можливістю і не вишколити українських вояків за чужий, німецький рахунок?
Як людина, що знала війну й пройшла військовий вишкіл, Марко підтримував ідею співпраці з німцями. Це видавалося йому цілком реалістичним і ймовірним, якщо постійно тримати в голові, заради чого усе це затівається. Та звісно, не йому то вирішувати.
Скажуть ні — то ні. Наразі його справа маленька.
Він і так зробив усе, що міг…
Щось тепле і приємне торкнулося його обличчя. Знову і знову.
Марко швидше інстинктивно, ніж свідомо вхопив Елізабет за руку.
Вона нахилилася над ним, цілуючи його в очі і чоло.
— Маркусю, ти ж не спатимеш тут на стільці біля телефонного апарату?
— Що? Лізо? Я задрімав? — перепитав він, підіймаючись.
— Як бачиш, — усміхнулася вона. — Я чула, як дзвонив телефон, потім твій голос… А потім все стихло… І я подумала, що ти у бібліотеці, в кабінеті чи ванній… А ти тут, дрімаєш на стільці!
Марко зітхнув.
— Господи… як був, у пальті… Телефонував Селфрідж, щойно я увійшов. Я перекинувся з ним кількома словами… і, вочевидь, задрімав…
— А ще від тебе пахне коньяком, — тихо мовила Елізабет.