Острови шторму та смутку. Гадюка

— Пробачте за вторгнення, — Ґрейс провадить далі, — але Мерріан дуже хотіла побачитись із вашим сином. За вечерею на борту «Діви» він офіційно запросив її сюди.

Дуже ймовірно, що це — ігри моєї уяви, однак видається мені, що Король відчув полегшення.

— На превеликий жаль, Принц Торін на даний момент не при дворі, — протягує Король і мені доводиться зобразити розчарування. — Я певен, що він дуже пожалкує, коли дізнається про ваші відвідини.

Він подає знак своїм охоронцям, і вони підступаються ближче, вже готові випровадити нас із зали. Ручаюся, у нього збентежений вигляд через те, що ми його покидаємо.

Я роблю крок уперед.

— Насправді, Ваша Високосте, якраз із вами я бажала побесідувати.

Король плавно підіймає руку — й охорона застигає на місці. Він дивиться на мене, і в його очах читається неприхована підозра.

— Невже? Чи то батько зробив із вас посильну?

Я вагаюся, до якої міри можна йому відкритися. Все, що я побачила з моменту нашого прибуття, починаючи від безладу у гавані і довершуючи холодом зустрічі тут — все це похитнуло мою певність в тім, чи правильно я зробила, що сюди прийшла. Але схоже на те, що Король геть забув про те, що мене зреклися. Певна річ, батько не хотів, щоби хтось іще дізнався про цю прикрість.

— Ні! Я прийшла з доброї волі!

Король переводить погляд то на мене, то на Ґрейс, гадаючи, чи в моїх словах є хоч трохи правди.

— Розумію-розумію… Гаразд, говоріть!

Повітря аж загусло від недовіри, і всі мої сподівання тануть на очах.

— Ваша Величносте, це питання особистого характеру! Чи могли б ми побесідувати тет-а-тет?

Перед тим, як кивнути головою, Король робить велику паузу.

— Гаразд, побесідуємо — ти і я, лише за однієї умови… — він вказує на Ґрейс. — Впродовж твоїх відвідин вона залишиться за дверима на замку. Не такий вже я телепень, щоб дозволити таким вправним головорізам, як вона, заправляти у моєму домі. Слово честі, я гарно з нею обійдуся.

Він свердлить мене поглядом — хоче переконатися, що я теж не завдам йому шкоди. О, як же мене бісять люди, котрі не зважують мої справжні можливості, проте сьогодні так і треба — хай мене недооцінюють. Кидаю поглядом на Ґрейс, вона непомітно киває головою в знак згоди. Утім сумніваюся, що замкнуті двері для неї — велика проблема.

— Згодна!

— Чудово! В такому разі запрошую на спільний обід.

Перед тим, як покинути нас разом із усім почтом, Ґрейс посилає мені останній погляд — закликає бути обережною. Але мені не треба про це зайвий раз нагадувати.

Мені вказують на інші двері й ведуть у меншу, але затишнішу залу; мене вражають її пишні розкоші. Це не «Діва» з тісними каютами, де речі, що не приносять практичної користі — велика рідкість. Тут усе навпаки. Меблі вкриті плисовою оббивкою, стелю прикрашають кристали, а стіни — позолочені тарелі. У центрі — неймовірно довгий стіл, що мало не гнеться під незліченною кількістю наїдків. Найекстравагантніше виглядають доверху наповнені фруктами тарелі, щільно вкриті сяючими коштовностями. Всі ці розкоші напоказ такі безглузді, а ще мені до блювоти огидно, особливо знаючи, скільки острів’ян потерпає від голоду.