Острови шторму та смутку. Гадюка

Інстинктивно відштовхую його. Бачу в його очах огульну злість, приниження через мою відмову. Не можна перечити Королю…

— Даруйте великодушно! — белькочу я, гарячково шукаючи спосіб виправити ситуацію. Не можу собі дозволити здобути ще одного могутнього ворога.

Король відступає на крок убік, на якусь мить впирається у мене поглядом — і тоді повертається на своє місце. Я також сідаю за своє, і ми сидимо непорушно, застиглі, ніби намальовані.

Я можу виглядати незворушно, однак всередині мене усе пустилося галопом — моє серце, мої думки.

Він — зла людина, і я відчуваю до нього одне лиш презирство. Цікаво, скільки вбивств він замовив у мого батька задля, радше, захисту власної шкури, ніж в ім’я добробуту Островів. Він такий же зрадник, як і мій батько. Навіть гірше — боягуз, раденький заховатися там, де тепло і затишно, тоді як інші страждають. Однак сумна реальність в тім, що у цих політичних хащах він — моя чи не єдина надія.

— Мені лестить ваша пропозиція, — я промовляю, обережно підбираючи слова.

— Тим не менше, ви відмовили… — не так вже й легко вгамувати Короля.

— Річ у тім, що це було досить неочікувано, — я тягну собі час, намагаюсь пустити туману йому у вічі. — Чи дасте мені час, щоби це все обдумати?

Перш ніж відповісти, він робить ще один ковток вина.

— Просто чудово!

Зітхаю про себе полегшено.

— Тим не менше, — продовжую, націлена на відновлення дискусії, — вам таки потрібна моя допомога. Батько плете довкола вас інтриги і знищує вашу Флотилію. Не за горами день, коли він візьме під контроль моря, а пізніше — решту Островів. Після цього він прийде за вами — якщо хтось його не зупинить. Тож дозвольте мені стати тим «кимось»!

Король замислено притискає пальці до губ.

— Як?

— Мені потрібен корабель. А ще підмога Флоту, егіда вашої корони.

Його очі звужуються.

— Гадаєш, ти здатна здійснити такого штибу подвиг?

Я чую в його словах сумніви, глузливу поблажливість, тож проявляю рішучість:

— Так!

Він замислюється.

— Чому?

— Перепрошую?

— Для чого ти прийшла і просиш моєї допомоги? Хочеш миру? Тоді тікай — певен, що ти його знайдеш! Це не твоя війна. Як я можу тобі довіряти?

Я дивлюся йому прямісінько в очі.

— Він зробив її моєю війною!

Король витримує мій погляд, але я зневажливо здіймаю підборіддя.

Ні, я не відведу очі перша. Він відчуває мою рішучість і повільно киває головою.

— Що ж, дуже добре! — врешті він промовляє. — Буде тобі корабель. А щодо решти, сподіваюсь, ти даси мені час над цим поміркувати?

Він віддзеркалює мої ж слова.

— Підготовка походу може зайняти декілька днів. А поки залишайся. Обдумай мою пропозицію. Пам’ятай, що я можу трохи підсобити узурпаторці, однак моїй королеві я віддам геть усе.

Тобто його підтримка напряму залежить від того, вийду я за нього заміж чи ні.

— Дякую вам! Але я волію продовжити свій шлях. Якщо батько дізнається, що я тут, жоден із нас не буде у безпеці.