Острови шторму та смутку. Гадюка

Поки що не так легко перемогти мій скептицизм.

— А чи не надто це щасливий збіг для тебе? Розшукуєш королівську особу — і тут підвертаюсь я, якраз на обраному тобою кораблі…

Вона не зважає на мій сарказм.

— Може, для тебе це «збіг», а для мене — доля.

Я глибоко вдихаю — раз, другий.

— Припустимо, ти маєш рацію, просто припустимо, — я поспішно додаю, — що від мене вимагатиметься?

— Хранителі століттями захищали нащадків, вірячи в те, що прийде день, коли ті повернуть трон — і на Західних Островах запанує мир. — Вона помічає мій отетерілий вираз і квапливо продовжує. — Тепер це набуло для мене значно більшого значення. Ти запитала, чому я залишилася Змією? Задля тебе. Я навчила тебе всього, що знаю, пильнувала і захищала тебе. Але ти більше не дитя, Мерріан, і я пишаюся, якою жінкою ти стала. Неважливо, бажаєш ти заступити свій трон чи ні — моя відданість і моя вірність тобі незмінні. Куди б не лежав твій шлях, я завжди буду з тобою.

І вона стискає мою руку з такою любов’ю, що я мало не плачу.

Що ж їй відповісти? Це якась дурниця, здогад на здогаді — аби лише втішити мене.

А якщо вона у це свято вірить? Гадаю, що саме це й має значення.

Мій гнів розвіюється, мов вранішній туман. Попервах він і не був адресований саме їй, та й немає вже ніяких сил відштовхувати її.

Особливо після цієї обітниці відданості.

— Я щаслива, що ти тут!

— Я теж! — вона усміхається такою яскравою усмішкою, якої я давненько не бачила. — Проте, гадаю, тобі не варто про це розповідати іншим. Принаймні, допоки не буде впевненості, кому можна довіряти, а кому ні.

Не маю ані найменшого наміру переказувати комусь це безглуздя, але й не хочу її образити.

— Єдине, що ми повинні обговорити із Королем, це те, як йому допомогти.

— Гадаєш, він прислухається?

— А хіба ні?

У відповідь Ґрейс лише скептично хмуриться, і я зітхаю.

— Люди просять про допомогу, та що зробить Король, коли мій батько нищить його Флотилію? Ось тут і прийде наш час.

— А ти впевнена, що Король справді прагне комусь допомагати?

Її цинізм нагадує мені про Клару, про її припущення, що Король дбає радше про себе, ніж про своїх підданих. Тож коли ми входимо у води Першого Острова, у мене всередині все стискається. Можливо, Ґрейс має слушність і Королю байдуже до того, що я йому скажу. Однак я повинна спробувати.

Де вирує життя, так це в місцевих портах. Торгувати сюди заходять великі й малі кораблі з усіх Островів, і сьогодні тут, як завжди, голці впасти ніде.

Перший Острів — а він саме так і називався, поки Король не охрестив його «Королівським Островом» — аніскілечки не схожий на решту п’ять Східних Островів. По-перше, він чи не учетверо більший, і загалом це надпотужний промисловий і густонаселений центр — таке собі пульсуюче серце, що живить весь організм. На обрії височать димоходи, і квітчастий дим з них свідчить, що міжусобиці не зачепили південний бік Острова, де розташовані фабрики — тож я спостерігаю за цим димом із деяким полегшенням. Знаючи ситуацію на решті Островів, я собі уявляла, що тут теж край усякій промисловості.