Острови шторму та смутку. Гадюка

Кров миттю відливає з його лиця — солдатові вже напевно відомо, до якої команди належить Ґрейс.

— А ще нам потрібно на чомусь їхати… — додає вона, відчувши смак влади.

Постовий явно невдоволений, але, клацнувши пальцями, відправляє посильного за кіньми, і той передає нам віжки.

— Можете продовжити путь.

На якусь мить Ґрейс затримує на солдатові погляд:

— Раптом тобі чи твоїм друзям захочеться побалакати про моє перебування тут, мушу попередити, що люблю відрізати балакунам язики. Затямив?

Солдат киває головою, його проймає легке тремтіння. Отакої! Я знала, що екіпаж «Діви» наганяє страху на острів’ян, але ж не на людей Короля… Все виявляється значно гірше, ніж я собі уявляла. Натовп із цікавістю за нами спостерігає. Люди мало що чують, але тішаться, що солдати підібгали свої хвости.

Щойно Ґрейс упевнилася, що її погрози сприйняли серйозно, ми сідаємо на коней. Я трохи побоююся, бо їздила верхи лише раз у житті — і тоді мені ще й допомагали — на невеличкому мулі. А цей жеребець значно більший. Ще й, трясця, такий гарячий, що коли стискаю йому боки, він одразу пускається галопом, воліючи, як і ми, якнайшвидше втекти з цього міста. Щоб не впасти, доводиться добряче балансувати; пальцями впиваюся в його гриву, аби лише втриматися.

Коли між нами та містом пролягла значна відстань, ми дозволили коням трішки перепочити і крокуємо поруч, тримаючи їх за повід, труською брукованою дорогою. Я вперше так далеко від моря; місто поволі щезає — спершу за лісом, а тоді за пагорбом. Краєвиди поцятковані будиночками, діти бавляться надворі, але матері хутенько ховають їх, як тільки чують звук нашого наближення. Дороги спокійні — якось надто спокійні — і хоч Ґрейс мовчить, я відчуваю, що вона також непокоїться. Страх — справжня чума, і навіть Перший Острів не уник цієї зарази.

— Гадаєш, до мого батька дійдуть чутки, що ми тут? — я запитую у Ґрейс, коли тиша стає зовсім уже нестерпною.

Ґрейс киває головою.

— Всі вони ласі нажитися на нас… Але сподіваюся, до того часу за нами тільки курява зостанеться. Якщо не зупинятися, все буде гаразд.

Так, це втішає.

Ми їдемо верхи майже увесь день, і за поворотом нарешті виростає палац. Від білого каміння сонце відбивається так, що я вмить сліпну. Коли очі призвичаюються, в мене аж перехоплює дух від того, що бачу перед собою. Величезний замок посеред долини, із водоспадами, що гуркочуть зі скелі позаду нього, перш ніж стекти у природний рів — напевне, колись мав істинно казковий вигляд.

На баштах разом зі спільним прапором Східних Островів майорять вимпели Шести Островів, а також блакитно-зелений Королівський штандарт. Але всі стяги драні і вицвілі, а квіти, що колись вкривали усю долину, давно зів’яли. Наразі це ще не повністю руїни, але тут явно усе занедбали.

Чого тут дивуватися, що Король не допомагає людям — якщо він не спроможний подбати про власний дім?

Наші коні весело іржуть — передчувають повернення в стійла. Підйомний міст опущений, але розсувні ґрати на воротах закриті, і зустрічають нас зовсім уже непривітні охоронці, котрі крізь ґрати ставляють море запитань. Доводиться довго чекати, аж поки чуємо, що наше прохання увійти погоджено. Врешті-решт ґрати піднімаються, але перш ніж дозволити зайти у внутрішній дворик, коней і зброю у нас забирають — і лише тоді проводять під аркою.