Без крові. Така історія

«Якою б нісенітницею це не видавалося, — пояснював мені ротний хірург, лікар А., — вище командування насправді мислило стратегічно. Та ідіотська різанина була тактикою. Умисною, виваженою, вивіреною». Лікар А., ротний хірург, на війні працював у санчастині і тепер ті часи не згадував. Хоч раніше багато про це думав, ті думки були майже нав’язливими, він робив це для того, щоб назавжди позбавитись пережитого жаху; він із таким же завзяттям вивчав воєнну справу, як ентомолог вивчав би мурашник. «Зрозумійте, намагався пояснити він, — що за оманливою люттю наказів, що віддавалися, стояла не стільки умисна жорстокість на полі бою, стільки типова для військових неспішність у інтерпретації дійсності. Вищі командувачі керувалися знаннями, що вели свій початок від наполеонівських військових традицій, і вони своїм обмежено-куцим розумом не могли втямити, що сліпе дотримання тих правил, перевірених часом, у реальних військових буднях могло призвести до надзвичайно трагічних і, на перший погляд, випадкових результатів. І немов підозрюючи, що в причинно-наслідкових зв’язках стався якийсь збій, вище командування ще протягом перших трьох років війни не змінювало своїх тактик, сподіваючись, що рано чи пізно реальність знову стане правильною. Той факт, що реальність елементарно змінилася, був поза їхнім розумінням.

Зокрема, — зазначав ротний хірург, лікар А., — у їхніх головах ще жевріла думка, що атака була сутністю бою і що, врешті-решт, ніщо так не акумулювало силу і завзяття військ, уважаючи захист справою другорядною, щодо якої за своєю природою не схильне жодне військо. Навіть той факт, що оборонна техніка на полі бою стала досконалішою і тепер була не просто хорошою зброєю кустарного виробництва, а зброєю, з якою вмить можна винайти нові способи ведення бою. У той час, як атакувальна тактика залишалась незмінною, відтворюючи старі захисні схеми, що використовувались у минулому столітті, бажання захистити себе реалізувалося не лише у способах захисту, що були дієвою протидією існуючим технікам нападу, а й у заново встановлених правилах гри, принаймні у мистецтві захищатися. Якщо описати це в кількох словах, то наступальні війська вперто продовжували грати за правилами гри, якої вже не існувало. Якщо вас цікавить сутність справи, — прокоментував ротний хірург, лікар А., — згадайте те, що, завдяки незначній, проте геніальній новації, потім збереглося в народній пам’яті як священний образ тієї війни, — поза всяким сумнівом, я маю на увазі окопи. Ця вигадка змінила геть усе. Необхідно зазначити, що вона була інстинктивною і надзвичайно простою. Першими, ховаючись від ударів французьких гаубиць, аби врятуватися від нещадності бою на відкритій місцевості, копати окопи почали німці. Коли вони, відкопуючи комунікації, почали об’єднувати декілька найближчих окопів, то, навіть того не усвідомлюючи, створили систему, адже хтось-таки віднайшов у цьому дотепному винаході винятково раціональне зерно. Тож люди почали розповзатися під землю, неначе комахи, ретельно виритими норами, що простягалися на десятки кілометрів. За кілька місяців, — наполегливо звертав мою увагу лікар А., ротний хірург, — підвалини війни, якими вважалися укріплення і відкритий бій, були заміщені третім, досі незнаним винаходом, що певним чином об’єднував ті дві першооснови, але все одно не був жодною із них. Безмежна смертоносна павутина огорнула землю, готуючи пастку, яку жодне піхотне військо не могло виявити. Гадаю, це було щось на кшталт невидимої кровоносної системи, що попід шкірою несла отруту у плоть цілого світу. А на поверхні, аж до самого обрію, не було жодної кам’яної споруди, що здіймалася б до неба, ані військ, які б, щоб відбити напад, стали у стрій, схожий на дозрілу для косовиці ниву. Солдати бігли тією безлюдною пусткою, і погляд їх був порожній, адже у них украли ворога: він ховався у гнійних язвах на тілі землі. Здавалося, смерть до них приходить нізвідки, немовби вони переносять її на власних плечах, і цілком несподівано, навмання обираючи жертву, вона забирає їх із собою, розриваючи зсередини.