Без крові. Така історія

Ті, що вижили, потім ще довго намагалися віднайти це відчуття в мирний час у повсякденному житті, але даремно. Врешті, вони так сильно жадали знову його відчути, що намагалися штучно відтворити все це в товариському дусі політичної утопії, яка підіймала їхні спогади на рівень ідеології, намагаючись жорстокими методами віднайти у кожній людині її кращий бік і мілітаризуючи мирний час і людські душі. Саме завдяки їм стільки європейських країн пізнали, що таке фашизм, адже багато хто з цих людей щиро вірив у те, що зможе навчити власних односельців тій істині, яку пізнав, сидячи в окопах. Проте та вивірена точність, з якою цей експеримент знову вів їх, як нічних метеликів на світло, у нову війну, дозволяє їхнім нащадкам побачити те, про що, можливо, здогадувались їхні пращури, та чого не хотіли визнавати: те, що для них було спомином і мрією, могло здійснитися лише коли навколо відчувається кривавий аромат звірячої бійні.

Двадцять один рік по Першій світовій війні вони могли вступити в нову війну досвідченими воїнами, і нерідко на самоті, на схилі віку, саме це змушує замислитись над тим, настільки ж сліпучим у прогнилих окопах Сомми чи Карсо було те відчуття первісного братолюбства, яке можна було б назвати виявом справжньої людяності. Тож неможливо було не берегти той колись уже втрачений мир.

Проте мир виявився річчю непростою.

Власне, я сам у мирний час почувався непевним і розгубленим, ніколи так і не зрозумівши справжнього його значення. Я не хочу й думати, що змарнував двадцять років, готуючи ці спогади, які врешті я таки пишу, аби лишень не втрапити в пастку поспіху, до якого мене змушують обставини. Я мав знайти очевидців, зрозуміти факти, що, певна річ, забрало у мене багато часу, оскільки нелегко зрозуміти те, чого не пережив сам. Проте я мав провести цю болісну роботу над споминами задля більш глибокого і дорогого відчуття, що мені лишилося, відчуття певної справедливості, що не покидало мене навіть у найбезживніші години моїх похилих літ. Тож кожної вільної хвилини, наскільки мені це дозволяла моя професія, я повертався в часі в кожен день війни, якої я не пройшов: і це було єдиним моїм завданням протягом всіх мирних років. Власне, тоді для мене майже нічого більше не існувало, тому кожне рішення, прийняте мною в той час, було найбільш очевидним і простим. Не хочу здатися пихатим, проте і не вважаю, що маю соромитись того, що все, що мене оточувало, здавалося мені набридливим дзижчанням, адже, повернувшись у минуле, прагнув віднайти окремі сліди тих людей, зокрема одного з них, сподіваючись відтворити весь їхній шлях. Тому могло статися так, що, коли життя вимагало від мене певних рішень, я не приділяв належної уваги зовнішнім обставинам, позаяк усі свої сили спрямував на те, щоб зрозуміти, що могло відбуватися там, у фронтових окопах, у німому очікуванні піхотинців, що потопали у багнюці, збираючись в атаку. Вони годинами чекали, поки артилерія убезпечить їм шлях нейтральною і ворожою територіями, і це пасивне очікування потребувало надлюдських зусиль. Кулі свистіли над головами, а часто чи то через людську помилку, чи через технічну несправність вони влучали нижче, і тоді солдат гинув від так званого «дружнього вогню» — свинцю, випущеного своїм же співвітчизником. У страшенному галасі люди залишалися наодинці з власними думками, вони були вимушені проводити в цілковитій непорушності миті, що в багатьох випадках були для них останніми. Я зрозумів, як йде обертом голова від такої самотності, лише коли почув від очевидців, до яких хитрощів вони вдавалися, щоб її пережити. Дехто молився, дехто читав, а хтось складав у стоси власні речі, наче збираючись у дорогу. Хтось просто плакав, а хтось почергово згадував усе, що сталося в житті, аби лишень прогнати будь-які думки. Один чоловік зізнався, що згадував усіх жінок, яких колись цілував, і це було єдиним, що придушувало нестерпну тугу. Ультімо з Кабіріа переживали те немилостиве чекання пліч-о-пліч, дивлячись один одному в очі. Вони випробували всі можливі способи, щоб заповнити ту порожнечу, але споглядання один одного виявилося найдієвішим методом — вони, певна річ, були переконані, що, допоки вони не зводять очей один з одного, жоден з них не згине ані від пекельного болю, ані від бомби, ані втопиться в калюжі власної крові. І це діяло. Кабіріа жував тютюн, Ультімо поскрипував пальцями. Вони поглядом утримували власні життя. А за кілька кроків сидів капітан, що мав рятувати свої тридцять років за плечима, він рахував хвилини, вибухи і в черговий раз подумки перебирав директиви командування. Він був педантом: довіряв числам, бо цьому його вчили. Він щодня перетворював шал цієї бійні на вишукану офіційність записаних у стовпчик цифр. Загиблі, поранені, калібр гаубиць, висота вершин, кілометри пройденого фронту, боєприпаси, записки про звільнення. Час. Дата. Цифри. А в кишені у нього лежав лист, такі листи лежали в багатьох кишенях. Це посмертний лист, той, якого ніколи не відправляють, але завжди носять з собою. Коли їх не стане, у напівтемній їдальні чи під безглуздим сонцем його відкриє тремтячими руками чиясь мати чи кохана. Вони уявляли, як лунатимуть їхні слова, коли їх уже не буде поруч. Зазвичай, вони були приблизно такого змісту: