Без крові. Така історія

— Проте причини цього потрібно шукати у своєрідному душевному складі і складі мислення, — зазначив капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — бо суха військова справа, якою б віртуозною і захоплюючою вона не була, не може підготувати до того, що ми пережили, і саме тому я зараз тут напружено чекаю на каральний підрозділ. Над долиною нависали важкі хмари, тому ми не могли бачити тих термітів, аж поки вони легко не прослизнули до нас з тилу, підійшовши за річкою. Ми були ізольовані на гірських схилах, засоби зв’язку несподівано затихли, і єдине, що нам лишалося, — знову і знову сипати прокльонами, від яких так і тхнуло передчуттям розгрому. А ще, звичайно ж, спалахи пожеж з глибини долини, від яких небо розфарбовувалося різними барвами, проте в мистецтві війни пожежі можуть багато чого розповісти. Єдина певна річ, що нам залишалась, — це спочатку двогодинне безперервне бомбардування австрійської артилерії, що руйнувало нічний спокій, а потім, відразу опісля, — німа тиша, тиша, яку я ніколи не зміг би забути, хіба що впав би мертвим тієї ж миті під ворожим прицілом, і яку зараз я намагаюся забути так само, як і все інше. Ми очікували, що ось-ось почуємо ґвалт від криків ворога, який йде в атаку, проте нічого не відбувалося, тільки нестерпна, нереально тривала тиша, котра розчинялася у беззмістовній порожнечі часу і могла означати лише несподіване порушення будь-якої знаної нами логіки і невідворотність невідомого нам раніше випробування. Ця тиша була настільки глибокою, а ізоляція — настільки сильною, що з’явилося відчуття надприродності, немов гори вмить стали безлюдними, а ми занурилися у безвість щойно минулої війни. Уявляєте, до чого можуть довести людський мозок виснаження, жаль і самотність, — питав капітан. — Тому, якщо ви не можете уявити того карального загону, так і має бути, це навіть правильно, бо ніхто не в змозі передбачити, що станеться, коли несподівано за вашою спиною вийде з туману німецький офіцер із гвинтівкою в руках. Він вийде з долини не сам, а з чотирма чи п’ятьма озброєними військовими і загорланить італійською, щоб ми здавались, таким тоном, неначе сповіщає про цілком закономірний результат якоїсь банальної операції. Як бачите, — зізнався капітан, що мав рятувати тридцять прожитих років, — у суто військовому сенсі ситуація була очевидною: нас було 278, а їх лише п’ятеро чи четверо, проте, за цих умов грав свою роль саме той душевний склад і склад мислення, — зазначив військовий, насправді вгадуючи абсолютно точно і, можливо, підіймаючи завісу таємничості над тим, що сталося тоді у Капоретто. — Вони були звірами, навченими лише одному різновиду ведення війни, різновиду дуже незвичайному, де ворог був лише попереду, — вони знали лише такий тип війни, лише таку її геометрію: вони витратили на неї багато часу і пережили невимовні страждання, тому цей тип війни став не просто формою існування, а непохитною схемою сприйняття. Усе, що відбувалося, відбувалося лише в межах цієї геометрії, тому, коли вони йшли на смерть, то знали, що вона чекає їх в окопах попереду, а якщо вони несли смерть, то несли її в окопи перед собою, що вже на них чекали. На основі такого сприйняття з’явилося ідеально вишколене вміння і невимовна готовність до самопожертви. Одначе що більше в них наростала готовність до такої пожертви, тим швидше вони забували про можливості, які надає простір, і тим швидше зникала їхня спроможність, у тому числі і моральна, сприймати будь-який бій, окрім лобового. Тому припущення про те, що їх можуть атакувати з тилу, вони просто викинули з ймовірних варіантів розвитку подій. А коли таке дійсно сталося, та ще й в умовах нереальної й цілковитої ізоляції, вони сприйняли це не стільки як бойовий епізод, скільки як, власне, магічне перемир’я, несподівану цілковиту втрату всього, що звільняло їх від необхідності діяти у відповідь. І справа була не в боягузтві, я відразу це зрозумів, — запевнив капітан, — тільки-но поглянувши у вічі своїм бійцям, у мить, що потребувала негайних дій, я бачив, з якою легкістю вони виповзали з окопів на розвідку, тягнучи за собою гвинтівки. Це не був страх, це було здивування. Сильне здивування, яке буває у тварини, коли вона полишає своє лігво і бачить, що негода раптом ущухла. У тих, хто першими, посміхаючись, підняв руки догори, думки про розгром не було і близько, радше вони підозрювали, що все скінчилося. Так само вони і на мить не замислювались про ту жахливу долю, що чекала на них у полоні, — натомість у них виникло химерне передчуття, що всі вони ось-ось, нарешті, повернуться додому. У мене в руках був револьвер, і я тримав його націленим високо в небо, — зауважив капітан, — горланячи, щоб вони не вилазили з окопів, ховалися. Та хоч я і наказував усім бігти в укриття, проте я, без сумніву, не насмілився б стріляти. І яким би безглуздям це не здавалося, я не насмілився вистрілити і перед очима моїх вояків, які намагалися віднайти в мені хоч якусь упевненість, я у відповідь зміг лише потягнути час, тобто, в мені ще жевріло дурне сподівання, що коли виграти час і добре подумати, то можна все спинити, тоді як він, той німецький офіцер, у реальному часі контролював події, він упевнено наближався до нас, горланячи, що ми маємо здатися, аж поки солдати поволі не почали кидати рушниці додолу, дехто почав посміхатися, бурмочучи щось ламаною німецькою і рухаючись повільно-повільно. Настільки повільно, що повільність тієї миті сильно відбилася у моїй голові, і тепер кожну хвилину того, що відбувалося, я пам’ятаю, як у нереально повільному сні: як мої солдати без упину полишали окопи, витікаючи звідти, як олія витікає зі склянки. Вони йшли, бо їхня чаша терпіння була вже переповнена, помалу стікаючись у бік німців, м’якими краплями спадаючи на пологу снігову ковдру. Якщо ви спитаєте, що робив �