Без крові. Така історія

�же відразу: хлопець сидів, обіпершись об колючий дріт, його голова досі була в тому ж неприродному положенні, хлопець продовжував так голосно стогнати, що в навколишньому ґвалті, сповненому чужого лементу, його було добре чути. Кабіріа гадав, що крім нього цього ніхто не чув. Від лементу краялося серце. Він думав, що хлопця забрали у санчастину, проте справа була в тім, що осатанілі австрійці продовжували артилерійський і кулеметний вогонь і санітари навіть не намагалися пройти до поранених. Як вони потім зізнавалися, якщо б так тривало і далі, від них не було б жодної користі, а австрійці були просто виблядками. Розповівши про цей випадок, Кабіріа замовк, знову зачинився в камері, у якій я його знайшов після чотирьох років пошуку, а потім сказав, що не має бажання розповідати далі. Я терпляче відвідував його протягом п’ятдесяти двох днів і лише на п’ятдесят третій він захотів продовжити розповідь. Казав, що потім він пішов шукати Ультімо, щоб переконатися, що з ним усе гаразд і щоб не залишатися наодинці з бідолашним Малим. Усі були спантеличені. Хоч і не відразу, а лише коли вже спускалися сутінки, але Кабіріа таки знайшов друга. Ультімо замовк, розповідав він, хлопець кілька годин спокійно сидів у кутку і не прохопився ані словом, вочевидь і не чув нічого, лише він один знав, куди линули його думки. Тож, коли йому сказали про Малого, не розповідаючи ні про кого більше, була вже ніч. Усі прислухались: Малий був ще живий, чувся лише його стогін, уже не такий гучний, проте регулярний, неначе він виконував чиєсь завдання. Так тривало всю ніч. Ще не зайнявся день, як австріяки почали гупати з гармат, може, того дня вони хотіли піти в атаку й отримали від командування наказ приготуватися. «Добий свого друга», — промовив один із «дідів» до Кабіріа. Він мав на увазі, що треба його пристрелити, щоб не страждав і не мучив інших. Кабіріа поглянув на Ультімо, але той відмовився стріляти. Він був спокійний. Узявши до рук рушницю і ставши якнайзручніше, так щоб не стояти довго без прикриття, прицілився і вистрілив. Раз, і ще двічі. Потім опустив рушницю. «Я не можу», — мовив він і розридався. Вони покликали хлопця з Абруццо, що був сапером і тушив цигарки об тіла австріяків, коли був у гарному гуморі. Бувало, що його просили про щось таке, і він виконував без зайвого галасу. Такса була дві пачки звичайного тютюну плюс одна пачка якісного, спеціально для відвідин борделю. Він вистрілив один єдиний раз, і Малий перестав стогнати. Саме так — перестав. Одне Малий умів робити класно — грати на гармошці, а найприкольнішим у всьому цьому була його фізія. Вони й гадки не мали, що він таке вміє, аж поки одного разу їм не довелося проходити одним селом, поблизу Чівідале, де з чийогось вікна залунала музика. Малий кинувся до хати і враз опинився всередині. За мить він вже щось кричав із вікна, і всі зупинилися. «Що в біса таке, Малий?» — але замість відповіді хлопчина почав грати. Те, що він виробляв своїми чималенькими пальчиками, треба було бачити. Проте найдивовижними були геть не його пальці, а вираз обличчя, з яким він виконував пісню. Те, куди був спрямований хлопців погляд, коли він грав. Ніхто й ніколи не бачив, щоб він так дивився, бо зазвичай погляд у нього був дещо тупуватий, як у людини, яку безперестанку про щось питають. Справа була у гармошці. Від неї його очі ставали ясними і бездонними. А тепер ці очі були заплющені. Там, обіпершись об дротяну огорожу, він сидів з простреленою з милості абруційця головою: куля пройшла наскрізь з хірургічною точністю. Ультімо подумав про всі гармоні, що ніколи не заспівають у його руках, і це справді було прикро. Він подумав про всіх тих людей, які ніколи так і не затанцюють під мелодію цієї пісні, про сльози, що ніколи не спадуть з його щік, про ноги, що більше не вибиватимуть об долівку музичний ритм. Ультімо подумав, як багато всього помирає, коли помирає Боже створіння. Навіть цуценя. Та найбільше, звичайно ж, коли помирає людина. Він узяв шматок дзеркала, що тримав загорнутим у тряпчину, і, вміло примотавши його на дуло гвинтівки, підняв її над насипом. Не ризикуючи власною головою, він хотів перевірити, що відбувається на нейтральній території. А на тій землі лежало тіло Малого, в якому найбільше вражав вираз обличчя. Не потрібно було цього робити, треба було лишень забути, але ж, коли тіло лежало так близько до них, як тут забудеш? «Бувай, Малий, мені так прикро. Що ж, Малий, може, то на краще». Ультімо зауважив, що на хлопцевому обличчі з’явився небачений раніше вираз: якось по-іншому почали випинатися кістки. Він був зовсім не таким, як уві сні. Радше на його обличчі проступила тінь старості, її сліди, немовби він прожив довге дивне життя навпаки, — усе життя був літньою людиною, а помер молодим. Та, врешті, хтозна. Австрійці вже протягом дванадцяти діб тримали їх тут, під прицілом, і вони не могли рушити з місця, бо якщо ворог і припиняв стріляти, то лише на кілька годин, а потім усе починалося знову. Завжди існувала ймовірність нового нападу, тому ніхто не стуляв очей. Це були дні надзвичайного нервового напруження, адже вони весь час були під прицілом. Можливо, це теж сприяло тому, що випадок, який стався з Малим, був для всіх справжніми тортурами, описати які словами не можна. Вийти з окопів і забрати його тіло було неможливо, тому він помирав довгою звірячою смертю. Спершу його тіло розпухло, потім від його білесеньких рівненьких зубів почали відділятися губи, а щоки позападали. На сьомий день поряд із трупом розірвалася граната і від цього вибуху тіло хлопця порвало надвоє. Голова разом з частиною тулуба до плечей і шматком нутрощів покотилася до окопу і там зупинилася, повернувшись, наче назнарошне, обличчям до своїх, тих, що були колись його товаришами. Труп розкладався весь день. Стала помітна кістка верхньої щелепи, очі запали всередину, в нікуди, залишаючи лише ниткоподібний шкіряний покрив. Це все ще було обличчя Малого, проте, здавалося, що ним пообідала якась тварюка, але, сполохана, не обгризла все як слід. Це були тортури. Тож одного дня Кабіріа не витримав і, скрикнувши лише один раз, кинувся з окопу на насип, підставляючись під австрійські кулі, і звідти жбурнув гранату точнісінько в Малого. Вибухом навсібіч на велику відстань рознесло землю і те, що ще лишилося від товариша. Дещо падало просто до окопу і доводилося збирати шматки голіруч і викидати туди, звідки вони прилетіли. Тому Кабіріа добре розумів, що хотів сказати Ультімо, коли говорив про смерть, про те, що вони вже мертві і що такими лишаться назавжди. Він не гадав, що станеться саме так, але розумів, що мав на увазі Ультімо. Вони це пережили, і ніщо у світі цього не зітре з їхньої пам’яті. Вони, немов контрабандисти жахіть, пронесуть цей спогад у найпотаємніших куточках своєї душі. Зріднившись зі смертю.