Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Кабіріа, розчеши коси, тебе знімають.
У Кабіріа був гарний зір і він зауважив, що з кабіни пілота показалася рука. Потім визирнув і сам пілот. Він висунувся, щоб прицілитися. Нарешті, у руці показався пістолет.
Кабіріа вибіг з укриття і кинувся на Ультімо. Він збив того з ніг і прикривав собою в той час, як літак у поземному польоті ганяв їм вітер над спинами. Лежачи на землі із заплющеними очима, Кабіріа, здавалось, чув, як тричі клацнула металева зброя, а, може, навіть і свистіння кулі десь у кількох сантиметрах від голови.
Вони полежали так ще трохи. Потім Кабіріа розплющив очі. Удалині гуркотів літак. Ультімо посміхався.
— Не роби так більше, йолопе, — промовив, не рухаючись, Кабіріа.
Ультімо все одно посміхався.
— От пришелепуватий, — повторив Кабіріа.
Майже відразу вони пішли геть, оскільки випадок з літаком відбив їм охоту і до річки, і до сонячного світла, і до всього іншого. Вони йшли один за одним, Малий — попереду. А мрець, заплівшись у купі гілок і каміння, так і лежав там, у річці. Він і досі шукав щось під водою, та, вочевидь, не знаходив. Це був не його, німця, день.
— Звідки він тут взявся, цей німець? — зненацька спитав Ультімо. — Німцям тут не місце.
— Мені теж тут не місце, — мовив Кабіріа.
Такого братерства, яке було серед солдат на війні, більше їм в житті не випадало. Неначе страждання виплекали в них уміння керуватися глибинною мудрістю серця і відкрили в них здатність до надзвичайно прекрасних почуттів. Вони кохали безсловесно, і їм здавалося, що це найкраще, що в них є: війна звільнила їхній кращий бік. Власне, це було саме те, чого вони шукали, кожен на свій лад, учинивши те, що зараз нам здається незбагненним, — вони хотіли, щоб почалася війна, вони хотіли піти на фронт із власної волі. Вони всі інстинктивно відгукнулися на рішуче бажання втекти від своєї безкровної молодості — хотіли, щоб виступило все найкраще, що в них є. Ці люди були певні, що мають цей кращий бік, але вони не можуть його виявити, бо живуть у часи, де немає місця романтиці. Часи купців, капіталістів і бюрократів — дехто так і казав: «у жидівську годину». Вони мріяли про героїчні чи, в усякому разі, особливі, шалені вчинки; а натомість ледарювали по кав’ярнях і відчували, як їхній час минає, а їхня єдина повинність — бути дисциплінованими машинами посеред новостворених машин, очікуючи загального економічного і соціального поступу. Саме тому сьогодні, дивлячись на світлини воєнних часів, ми не ймемо віри, що чоловіки, ось так просто покинувши на столиках у кав’ярнях свої склянки зі слабоалкогольними напоями, бігли з цигаркою в зубах у призовні комісії, усміхаючись в об’єктиви і тримаючи в руках скручену газету, де на перших шпальтах писали про початок війни — війни, яка потім послідовно й у найжахливіший спосіб перетворила всіх їх на криваве місиво і зробила це з таким терпінням, з яким не могла зрівнятися ніяка лють минулих воєн. Певним чином, вони шукали цього безсмертя. Якщо описати трагедію тих літ у кількох словах, то їх просто згубила бідність власної уяви — для того, щоб змусити калатати свої серця, вони не придумали нічого кращого за війну.
Маємо те, що маємо.
Ось тепер тут, на засніженому схилі, поки капітан горланив «В укриття, грець би вас узяв!», серце аж вискакувало з грудей. Та ховатися було ніде, була якась деревина біля волів, що дуріли, бо до них були прив’язані 149-міліметрові гармати: не надто втечеш, коли тобі до спини прив’язана бойова гармата. «Кабіріа, не відходь від волів». — «Трясця, капітане, нас тут усіх порішать, треба тікати! Капітане!» А капітан має лише тридцять років за плечима, які треба рятувати, і хтозна, що він залишив у своїй склянці, починаючи свій біг, що тепер продовжує на хребті гори, закликаючи солдатів до бою. Кабіріа має рацію, треба тікати звідси до того, як тебе розірвуть на шматки, тож тікає Ультімо, тікає Кабіріа, тікає Малий, усі, хто стоїть біля кулеметного гнізда, що сховане під снігом. Вони тікають на півсотні метрів від снарядів, що навмання несуть смерть. І різкий крик виринає із горла Ультімо, як же калатається серце! Наприкінці вони бачили своїх ворогів в обличчя, а потім лише спиною, — коли тікали геть. У окопі, викопаному нашвидкуруч, знайшли солдата, у якого одна рука перетворилася на кашу, а інша була піднята, наче він хотів щось спитати. «Нуж-бо, питай, камраде. Чи можу я залишитись живим?»
Ультімо присів поряд із Малим, що, ридаючи, сидів у снігу. Він оглянув хлопця, але не знайшов жодного поранення. «Що таке, Малий?» Ультімо забрав у хлопця із рук рушницю і поставив її поряд. Капітан віддавав накази, намагаючись змусити солдатів рушити знову. Малий, тремтячи, ревно плакав. Це було приголомшливе видовище. Малий був кремезним парубком, важив сотню кіло і був найвищим на зріст. Минулого вечора він, побившись об заклад, голіруч тягнув волів, а ще за кілька лір протанцював із ними вальс, співаючи німецькою. Ультімо втер хлопцю очі. Серце тріпотіло. «Треба рушати, Малий». А крем’язень лише промовив: «Ні». Тоді Ультімо взяв його на плечі, наче пораненого: а він таки був поранений, проте тільки вони двоє знали, де саме.