Без крові. Така історія

«Тату, дякую Вам! Дякую, що провели мене до потягу у мій перший день війни. Дякую за бритву, що ви мені подарували. Дякую за дні на полюванні, кожен із них. Дякую за те, що в нашому домі завжди було тепло, за посуд без жодної тріщинки. Дякую за той недільний день під буком у Верджецці. Дякую за те, що ніколи не підвищували голос. Дякую, що писали мені щодня, відколи я тут. Дякую, що ніколи не зачиняли дверей, коли я йшов спати. Дякую за те, що навчили любити цифри. Дякую, що ніколи не плакали. Дякую за гроші, що ви вкладали між сторінками шкільного посібника. Дякую за той вечір, коли ми відвідали театр, як принци. Дякую за аромат каштанів, коли я повертався додому з коледжу. Дякую за меси у глибині церкви — завжди навстоячки і ніколи на колінах. Дякую за те, що кожного року одягали білий костюм у перший день літа. Дякую за гордість і за смуток. За моє ім'я. За своє швидкоплинне життя. Дякую за розум, що здатен мислити. За всі дні і роки. Дякую, що ми були самими собою. Мільйон разів дякую. Навіки дякую».

Артилерія вже припинила загородний вогонь. Капітан почав відлік. За інструкціями командування, перш ніж йти в атаку, треба було почекати чотири хвилини. Він рахував подумки, шукаючи поглядом очі кожного свого солдата, торкаючись їх одного за одним, як стрілка годинника торкається секундних поділок. Відколи він тут, вони вже втретє йшли на штурм. Треба було вийти і, горланячи, бігти вперед, аж до колючого дроту. Знайти незаміновану стежину і провести інших. Бігти далі. Проте зазвичай на цьому все й закінчувалося. Знову дроти, кулеметні гнізда, міновані поля. Далі починалася звичайна бійня. Першого разу він повернувся, бо просто перед ним підірвався молодший лейтенант Малін і, уже не маючи ніг, щось кричав. Капітан зупинився. Треба було віддати йому останню шану. Він зібрав те, що лишилося. Потім його знудило і він увесь час почувався спантеличеним. Удруге і втретє довелося повернутися майже відразу, нічого не вийшло; італійська артилерія відкрила вогонь саме в той час, як вони пішли в атаку, і відразу ж пролунав сигнал повернення. Наскільки пам’ятає, він не зробив жодного пострілу. А австрійців — він їх навіть і не бачив. Мертвих, так, звичайно, і змішаних із землею, нічиєю землею; коли висіли на колючих дротах, як розпластані душі, теж бачив. Але в обличчя, живими, жорстокими ворогами, що йдуть в атаку, — ніколи. Вони просто спускалися в пекельну, безглузду безодню без вороття і квит; абсурдна подорож у самісіньке серце зла.