Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
8 жовтня я вернувся, знову таки пішки, до своєї родини. За час моєї відсутности життя в селі відносно унормувалось. Страхіття недавніх боїв відійшли в минуле. Гарячково йшло збирання врожаю: копають картоплю, возовиця, як у липні, молотять хліб, звичайно, на дворі — бо ж клунь немає.
В селі зорганізовано сільську управу, вибрано сільського старосту; появилось кілька поліцаїв із місцевих селян.
Розподіл зібраного з колишніх колгоспних піль урожаю провадився організовано. Снопи розвозили по дворах за певним порядком: в першу чергу вдовам та «московкам», себто тим, чиїх чоловіків було забрано до війська, далі одержувала решта за чергою. Нестачі тяглової сили не було.
За тиждень по розгромі Київської групи військ німецька влада дозволила селянам іти на лівий берег Дніпра й забирати коней та скот, якого там було багато в лугах та лісах. З того скоту, що його зганяли большевики з усього Правобережжя за Дніпро, мало що потрапило до глибоких тилових районів. Немало того скоту втонуло в Дніпрі при «організованих» переправах, що про них я вже розповідав; дещо передохло, дещо з'їли совєтські солдати та «партизани», а значну решту розібрали селяни. Крім місцевого прибережного селянства, сила людей приходила з глибоких правобережних районів за 50–100 кілометрів і, одержавши дозвіл, ішла за Дніпро й звідти вела додому корів, телиць, коней, іноді й добрих військових коней, які залишились там після київського розгрому.
Я не знаю, скільки й якого саме скоту з цих трофеїв забрали й вивезли німці, але населення, особливо прибережних районів, тої худоби здобуло багато.
До наступної неділі вже було впоряджено церкву: знесено образи та церковне обладнання, які майже двадцять років переховувались у окремих селян; запрошено священика, що йому щасливо вдалося уникнути фізичного знищення (працював він у сусідньому селі шевцем). Я був на першій церковній відправі й спостерігав те радісне піднесення, з яким селяни вітали відновлення церкви. Жінки молились, утираючи щораз сльози, що дрібними горошинами котились по щоках. Люди вітали одне одного, як на Пасху: — «Христос Воскресе!» — «Сподобив Господь діждатись цього щасливого дня — чулося то з одного, то з другого боку біля церкви, яку, до речі, влаштовано було в звичайному будинку..
Побіжно не можу не навести тут те, що мені доводилось чути від декого з наших–таки земляків, так званих старих еміґрантів. Недавно трапилось мені розмовляти з людиною, досить поважною, аґрономом за фахом, п. Л…
— Тяжке наше становище, — казав він, — ніде подітись нам на світі… Америка щось не дуже поспішає забирати нас. Та коли б навіть Бог пособив звалити Сталіна, то й додому нам не можна вертатись…
— Чому? — запитав я здивовано.
— Е, знаєте, куди ж нам їхати в Україну: там усе збольшевизоване, там ніхто вже в Бога не вірить, там усе озвіріло, там нас переріжуть, як овець, скажуть: «недобитки буржуазні…»
Або ось інший приклад. Минулого року довелось мені розмовляти з таким же старим еміґрантом, п. К… Він запитав мене:
— Скажіть, пане інженере: як ви гадаєте, чи повернуть мені мені мої маєтки, коли б нам довелося вернутись до Батьківщини? Там же тепер усе комуністи, там усе спотворене, там же тепер без Бога, без совісти…