Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Проте і «визволителі» не відставали від своїх совєтських колеґ і ніби змагалися з НКВД–истами в тупій, нелюдській жорстокості. Другого дня після вступу до Одеси румунського війська[124] Пушкінська вулиця, що простягалася через усе місто, від залізничного двірця до порту, була рясно уквітчана тілами повішених жидів. Це було, мабуть, ніколи не бачене світом видовище: на кілька кілометрів по обох боках вулиці на деревах, стовпах, на дротах, закріплених за сусідні дерева й стовпи, та на бальконах висіли сотні людей. Подекуди по вулиці валялись трупи, що відірвались, разом із гіллям, на якому їх було повішено.
Масове винищування політичних в'язнів відбувалося не тільки в Києві та Одесі. Про таке винищування оповідають люди з Харкова, Дніпропетровська, Полтави та інших міст України. Способів нищення вживали самих різноманітних: від розстрілу до масового вбивства за допомогою ручних ґранат та удушення газами (Полтава) включно.
Важко зрозуміти, чому саме в багатьох містах України большевики не висадили в повітря тюрем, більшість яких було переповнено трупами знищених при відступі політичних в'язнів, щоб у такий спосіб, бодай тимчасово, приховати сліди свого злочину.
Що це — безмірний цинізм, зухвальство каторжника чи своєрідна мовчазна погроза тим, що залишились під німцями?
Особливо жахливого способу «ліквідації» було застосовано в місті Умані. Там кілька сотень живих людей[125] — політичних в'язнів — було замуровано в льоху, що містився глибоко в землі під будинком тюрми. Виявлено цей льох за три місяці після зайняття Умані німецьким військом. Сталося це цілком випадково: один із приречених на розстріл жидів звернувся до німецького офіцера з проханням залишити його живим і за це обіцяв розказати одну таємницю. Він розповів, що перед тим, як залишити Умань, керівництво НКВД знищило велику групу політичних в'язнів, замурувавши їх у старовинному льоху, хідник до якого містився в одному з тюремних приміщень. У підземеллі знайшли замуровані цеглою залізні двері до того льоху, де справді було виявлено замуровані там трупи, що стояли суцільною масою, щільно заповнюючи приміщення льоху. Вивантажувати цей страшний клад було поставлено жидів. Кільканадцять трупів по одежі та інших ознаках пізнали місцеві мешканці та селяни ближчих сіл.
Які політичні «злочинці» були там, свідчить хоч би наведений нижче приклад. Між іншим, було розпізнано дві жінки з села Іванівка, Уманського району: Савченко (дівоче прізвище Животівська) Марія та Раба Хима. Їх пізнала дочка Савченкової по одежі та характерному штучному зубі, а також п. Т… — мешканець того ж села — мій недалекий теперішній сусіда на еміґрації. Обох цих жінок було заарештовано п'ять днів перед приходом німців. Злочин їх полягав у слідуючому: мешканців села Іванівського вигнали в поле з наказом знищити посіви жита, пшениці та інших хлібів. Побіч гурту селян, що йшли в поле, їхали дві підводи, навантажені мішками збіжжя та іншим добром, голови Іванівської сільради, Андрущука Івана. Савченко Марія та Раба Хима, що були в тому гурті, почали дорікати Андрущукові, що він примушує селян нищити посіви, а сам навантажив збіжжя та втікає до Умані. Андрущук мовчки поїхав далі. Другого дня приїхав службовець НКВД з міліціонером і забрали обох жінок. За три дні німці вступили в село Іванівське, а ще за два дні було зайнято й Умань. Про заарештованих жінок нічого не вдалось дізнатись. Нарешті за три місяці трупи їх було знайдено серед цих замурованих у льоху «злочинців».
Все це оповідання подібне більше до страхіть якогось кримінального роману, проте п. Т. І. ствердив присяжне в нотаря (Мюнхен), що він був свідком, коли в Умані вивантажували трупи з льоху і що він особисто брав участь у пізнаванні Савченко Марії та Раба Хими, яких він добре знав за життя.
Нарешті, не можу не згадати про не менш «гуманний» спосіб ліквідації невеличкої групи політичних в'язнів, яка складалась переважно з української інтеліґенції. Злочин доконала команда військ НКВД, очевидно, в порядку застосування того ж наказу товариша Сталіна від 3 липня.
Отже, передаю слово професорові Вороніну[126], який розповідав мені про цю подію:
«1940–41 роки я жив у Харкові. На початку жовтня 1941 р. з наближенням німецького війська в Харкові почались масові арештування української інтеліґенції. Холодногорська тюрма була переповнена вдесятеро більше в порівнянні з нормою. Десь 10–12 жовтня з цієї тюрми було випроваджено пішки «на схід», у супроводі конвою НКВД групу політичних в'язнів із 400 чоловік (німці вступили до Харкова 24 жовтня). За 18 кілометрів на південний схід від Харкова, недалеко від залізничної станції (здається, Салтово), всю цю партію загнали для ночівлі до польового сараю, в якому було багато соломи. Двері сараю замкнули, а десь біля півночі запалили цей сарай. Тих, кому з нелюдськими зусиллями, проломивши двері, удалось видертися з полум'я, НКВД–исти дострілювали. З усієї партії врятувався один з тяжкими ушкодженнями від огню, інженер А… Одночасно з ним через проломину в дверях вискочив із вогню й відомий співак української опери Микеша (його син тепер — відомий в Европі піяніст),[127] але впав підстрелений; чи залишився живий, чи добили — невідомо. Решта в'язнів згоріла. Між ними згоріли мої знайомі: режисер харківського театру імени 10–річчя комсомолу, заслужений артист республіки, — Юхименко — і його дружина,[128] артистка того ж театру, та відомий в Україні поет Володимир Свідзінський. Напередодні свого арешту небіжчик Свідзінський, побоюючись арешту, ночував у мене на протилежному від його мешкання кінці міста. Жив він на Основі (частина міста). На ранок пішов від мене і був схвачений НКВД–истами, які влаштували біля його дому засідку, чигаючи на його повернення цілу ніч…»[129]
124
Південні області України Гітлер передав під управління своєму румунському союзнику. Румунські окупанти створили з них так звану «Трансністрію», спочатку з центром у Тирасполі, а потім в Одесі. Румуни встановили жорстокий окупаційний режим, який нічим не поступався німецькому. До складу Трансністрії входили лівобережні області Молдавської РСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської області УРСР загальною площею понад 100 тис. кв. км, з них більша половина — українські землі. Тут 19 серпня 1941 р. правитель Румунії Антонеску видав декрет про встановлення Румунської адміністрації, сподіваючись назавжди закріпити за Румунією цю територію. Однак Гітлер вважав, що ця територія відходить до Румунії тимчасово, поки остання є союзником Німеччини. Цей чудовий регіон, на його думку, мав би належати Німеччині. Тому він дав вказівку контролювати дії Антонеску і фактично «Трансністрія» управлялась подвійною адміністрацією.
Румуни нещадно експлуатували цю територію. Загальна вартість награбованого майна з України становила 948 млрд. лей в довоєнних цінах. «Трансністрія» існувала аж до приходу Червоної армії.
125
Нам не вдалося знайти інформації про цей випадок.
126
На підставі власноручно підписаного свідчення, яке знаходиться в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпезі, ми виправили в цьому виданні прізвище проф. Олекси Вороніна, яке помилково подане в першому виданні спогадів, як Воронов.
127
Йдеться про Микишу Михайла Венедиктовича (1885–1971), оперного співака і педагога, народного артиста УРСР (з 1971 р.).
128
Йдеться про Юхименка Івана Яковича (нар. у 1892), українського актора, режисера, заслуженого артиста УРСР (з 1935 р.). За офіційними даними, І. Юхименко помер у Казані 6 лютого 1943 р.
129
Наведені тут свідчення професора Вороніна та Т… Івана (Умань) в 1948 році були стверджені під присягою в нотаря (Мюнхен) та надіслані як матеріяли до відомого судового процесу по позову Кравченка в Парижі. Крім того, один примірник свідчення проф. Вороніна переховується в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпеґу, Канада.