Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Пізніше, в 1942–43 роках, коли замість військових на селах з'явились «Штутцпунктляйтер'и»[130] та інші представники німецької цивільної влади, ці добрі відносини помітно погіршали. Але до цього я повернуся згодом.

На початку листопада я разом із родиною виїхав до Києва й на деякий час пірвав, таким чином, зв'язки з цією місцевістю.

Уже під'їжджаючи до Києва, за Витою–Литовською, ми догнали якусь високу обідрану людину, дико зарослу сивим волоссям. Ми минули вже цю постать, але, почувши своє ім'я, я здивовано обернувся й у тій брудній постаті впізнав нашого доброго приятеля, з яким до того ж років п'ять я був тісно пов'язаний роботою, — відомого в Києві інженера–гірника, п. К… Він розповів про свої пригоди. В Києві його та ще кілька десятків інженерів, між якими було немало визначних фахівців, держали на особливому обліку, хоч у тому же часі силу всіляких фахівців вивозили на схід. Наприкінці липня багатьох із тих інженерів викликано до військкомату та відряджено до війська. Група, до якої потрапив К…, складалася з 24 інженерів різних фахів, у тому числі вісім інженерів–будівників. Направлено їх десь до Черкас, де всіх призначено… конюхами–їздовими до військового кінного транспорту. Начальник транспорту — якийсь дурнуватий хлопчисько. Після довгих блукань то вперед, то назад увесь цей транспорт, коло 200 підвід, десь на північ від Кременчука потрапив до німецьких рук. Кілька чоловіків було забито, решту забрано в полон і виряджено на Правобережжя. Два–три тижні держали їх на якомусь зруйнованому тартаку під відкритим небом голодними, без одягу, без ковдр. Іноді давали по кілька сирих картоплин, іноді якусь невиразну юшку. Досить було глянути на п. К…, як правдивість його оповідання не викликала жадного сумніву. Нарешті десь наприкінці жовтня його та ще триста полонених звільнили з табору як місцевих людей, що зареєструвались, як українці — мешканці Правобережжя. Оце вже десятий день ішов він від Сміли до Києва додому, де в нього залишилась дружина з дітьми.

Це не єдиний випадок «доцільного» використання визначних фахівців. Уже тут, на еміґрації, в Мюнхені, я випадково зустрів гірничого інженера, п. Н. І. з яким я чотири роки разом викладав в інституті. В 1941 році йому було, здається, 46 років. Його з групою мешканців Києва, між якими було вісім інженерів, виряджено 25–30 кілометрів на північ від Києва, недалеко від Межигір'я, копати шанці. Працювали вони, як звичайні чорнороби–землекопи, і це в тому часі, коли по багатьох місцях та, зокрема, на побережжі Дніпра, де мені доводилось особисто спостерігати, будовою оборонних споруд кермували або рядові бійці, або якісь місцеві комсомольці без будь–якого технічного досвіду. Німці вже були під Києвом, і грюкіт гарматної стрілянини дуже непокоїв п. Н… та його товаришів, тим більше, що в Києві залишились безпорадні жінки та діти. Добратись до Києва чи, власне, до останньої зупинки київського трамваю в Пущі–Водиці (дачна місцевість за двадцять кілометрів від центру міста) не було жадної змоги: треба було пройти через чотири військові застави. П. Н… вирішив ужити найпростішого способу: використати совєтське безладдя. Опівдні він вишикував свою групу й на чолі її покрокував до першої застави. Там він сказав, що його з групою інженерів було виряджено кермувати роботами, що шанці зараз закінчують копати і що начальник ділянки наказав йому з'явитись на будівельний пункт на Куренівці (передмістя Києва), щоб одержати нове призначення. Він запевнив вартового сержанта, що дуже поспішає й просив не затримувати його. В такий спосіб добрались вони до трамваю, а там і до Києва, де й переховувались ще кілька тижнів до приходу німців.